Жiнка його мрiї

Затим, з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори, він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Усі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши нога за ногу, із сигаретою в руці, із задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба, і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, – сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив, – гортанним, трохи дитячим голосом, так, немов хтось змішав два голоси, підлітковий і дитячий, – виявився зовсім поруч і маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? – запитав лейтенант і подивився зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов, Сергій Миколайович, – сказав карлик і сміло тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович: хто підходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, – спокійно відповів карлик. – Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Зараз у неї зачіска стягнута тугим вузлом, очі опущені, але лейтенант не побачив її так, як, припустімо, дивився б водій, босяк чи ще хтось на вулиці, насамкінець – розплилий, але із кольором синильної кислоти очима майор. Марі натягнула під светром груди, красиві груди, лейтенант повинен був їх помітити, але продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там захололі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, – сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася й понюхала повітря.

– Псятиною смердить, – сказала вона і цього разу таки пішла.

Усі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив на обличчі здивований вираз.

– Ага, Пікаб, Семен Павлович…

– Пікабов Сергій Миколайович, – проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоби хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі, не гей?

– Саме так, – сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний, наче шкап. Я подумав, охоронець, – вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, тому слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стіл чи підлогу, а можна утопити в туалеті, для повної втіхи.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, – карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого хорошого в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, – відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Але, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Інакшого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма, що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика простору, і він однозначно розумів: якщо вимкнути світло, то залишиться витерта підлога, з купкою недолугих і незрозумілих людей, які з переляком геройства перелізли на той бік дороги, не знаючи, що там їх ніхто не чекає, а якщо і чекає, то краще цього не бачити. Вони напевне там уже щось розуміють, у холодному поту, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї миті, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, – сказав він, засунув у кишеню мобілку і подався на вихід.

Він йшов і спиною відчував важкий гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, майже по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Таки, блядь, смердить. Марі, – не обертаючись, покликав він жінку. – Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. – І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку.

Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману, вдихнути і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався. Принаймні його собача інтуїція наводила на думку про те, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

* * *