Жiнка його мрiї

Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше вже Дарницький, з однотипними будинками, наче збільшені собачі буди, – туди селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили тимчасово, але дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат, з миловидною манірністю невихованих дурок, котрі кривляли леді за світським еталоном цих місцин, пропахлих невипраною білизною; чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий не вірив ні у що, але за значущістю нічим не поступався першокласному чиновнику; власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився до цих місць: тут людей убивали, і вони ще жили у статистичних та паспортних даних, а потім їх знаходили на якійсь картонній фабриці з випущеними кишками, або ті ж таки нутрощі були розвішані білизною на дротах огорожі. Час тут захолов на одному місці, як п’яниця у калюжі.

Тогоріч він знайшов на складі свого напарника, переляканого і в екскрементах: без табельної зброї, п’яного, і ніс той якусь нісенітницю. Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось інстинктивним зрадливим відчуттям: краще б такого не робити. Зима розвіювалася льодяниками у синьому повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або передмістя. Нарешті він одвів погляд від надокучливого пейзажу і, розвернувши різко «мазду», лякнув гурт малоліток у яскравих куртках, кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз із «мазди», також неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і той, перехитуючись, притримуючи провислі у матні штани, рушив до нього.

– Проїдемося?

– А шо я зробив? Шо я зробив… Шо…

– Нічого. Є балачка.

– Ти мєнт, да?

– Здогадливий. Як звати… Стій, давай здогадаюся. Мотиль?

– Ага.

– Ну, то як, Мотиль?

– Без проблем, – і Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. – Нема проблем, начальник.

Блядь, тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати «начальник», вкладаючи в це слово якнайбільше змісту і поваги, – думав він, ведучи «мазду» між рівних, схожих на збільшені залізничні буди домів. Вони вискочили на Харківське шосе, і його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що початок служби його був тут. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Не більше не менше, героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.

– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.

– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк, не лажа, – помовчавши, сказав Мотиль.

– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар…

– Кльово, – сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.

– От і здорово. Ти мене зацікавив, – і лейтенант повернув «мазду» у бік пивбару, що нагадував розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями. Вони пройшли в прохідний двір, тому що вихід та вхід у цій кав’ярні, як у всьому районі, починався через задницю.

Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці – перше, що кидалося у вічі. Лейтенант відразу помітив його. Замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.

– Хороша штука, – сказав він нарешті барменові.

– Гівно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, – бармен байдуже змірив поглядом лейтенанта і зрозумів щось, але промовчав.

* * *

Над майором кришталем дзвеніли небеса. Майор спробував поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і його рухи, були відсутніми. Він ще раз, досить холоднокровно повернув обличчя до того місця, де повинна бути стеля, і нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязливий, він, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало сповзати від тімені, повільно захоплювати маківку черепа, потім шию, руки, плечі, доки жах і нудьга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Він тімені біль розплився усім тілом, наче тіло майора було скляним і хтось луснув його зверху, у тім’ячко, і майор взявся тисячами, мільярдами зморщок та тріщин.

Він почав просити, – власне, майор не помічав, що когось просить, але потім, коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. І тут постало питання: кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Він знав, що просив і повторював ці слова до того, кого ніколи не бачив. Але те, що він не бачив, майор завжди піддавав сумніву: як Бога, так і його криву мавпу. Проте думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, тяжкі, двостулкові з мореного дуба, густого брунатного кольору, прочинилися, і до нього пішов підстрибуючою ходою маленький миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса.