Жiнка його мрiї

Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він пригадав, що напарник завжди носив – влітку і зимою – сорочку з короткими рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.

– Що він сказав?

Напарник нехотя потягнувся за стіл, витягнув половину пляшки горілки, поставив на стіл.

– А що він сказав? Одна шайка-лійка. Синаш вліз у борги, потім його почали використовувати як дилера, що тягав за кордон наркоту. Далі все заплуталося. Майор створює притон, куди стягують малоліток. Головне – у більшості всі добровільно. Бачив ти колись таких матусь та татусів? Якось вийшло, що втягли і батька. Можливо, оточення, а можливо, і сам майор потурав цьому. Але ми цього не дізнаємося. Бачив ти коли таке?

– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись… Це він убив Руслана?

– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він сховав партію наркоти. Далі злякалися. Задавили його ланцюжком. Гадаю, що цей злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту… А ти де був?

– Їздив до підозрюваної у клініку, – сказав лейтенант, наливаючи горілки.

– Ну і… – напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.

– Не доживе до ранку, – лейтенант випив і скривився. – Яку ти гидоту п’єш…

– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, – напарник побовтав горілку у пляшці.

Запала ніякова тиша.

– Де він?

– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одним словом. – Напарник закурив смердючу «Приму».

– Треба з ним поговорити, – сказав лейтенант.

– Про що?

– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, – лейтенант подивився на телефонну книгу. «Банальність буває непередбаченою», – подумав він.

* * *

Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючись нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, обом, напарнику та лейтенанту, зробилося ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах. І взагалі, їм зробилося якось непристойно.

– Ну, і що ти нам скажеш? – почав напарник, ляскаючи підтяжками.

– Почекай. Як тебе звати? – зовсім спокійно спитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.

– Рибою.

– Слухай, Рибо, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна.

– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.

– Зрозуміло… Хто він: монстр, демон чи ще якась капость?…

– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все – як не монстр, так демон. Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки? Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали, хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А інше тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Це я точно знаю.

– То ти хочеш сказати… – слово зависло на язиці у лейтенанта.

– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли. Повір мені, облиш, прийде час, зрозумієш, а ні, то й ліпше. Цей Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то невідомо, чим би це закінчилося.

– Хто ж він? – Скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров серцем, як насосом, підганяється у голову.

– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, – сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. – Він витягує на світ демонів, щоб знищити.

– Ти нахаба, – сказав напарник.

– Я відповідаю, про що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.

– Водку постав, – не вгавав напарник. І раптом засміявся добродушним сміхом. Потім засміялися лейтенант і чолов’яга.

– Чомусь я тобі вірю, – тихо сказав лейтенант. – Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.

– Атож, – сказав Риба. – Перепитай ще карлика. Він усе збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.

– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю із цим виродком Цапою, – лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку справу. – Слухай, може, це він усе зробив? Га?

– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили. А дівчину не лишай… – сказав Риба і вийшов.