Жiнка його мрiї

Можливо, й так, думав важко лейтенант. Але Руслан не просто полюбляв вишуканих гомиків. Його, як і батька, збуджувала незайманість. Руслан тинявся підземними переходами, вокзалами, хрущобами у пошуках саме таких хлопчиків. Він бачить його: круглі очі, довгі руки, вираз пихатого принца, що звик до ситого й розбоженого життя. Величко за ним гасав по місту. Уявлялося: розбиті вітрини, порізані вени, жах ночі. Потім з’являється у компанії матусі карлик Цапа. І життя у Русланчика робиться легким і пухким, як вітер. Мама дуріє від наркоти, дівчаток, пустого життя, а майор терзається від суходрочки. Можливо, і не так. Він іде іншим напрямком: старий цап таки спочатку має надію, що поверне свою пристрасть. Але нічого не повторюється. Одне прощення повторюється сімдесят сім по сім разів, але цього майор знати не хотів. Нічого особливого, скучна і нудна справа. Але лейтенант пам’ятає похорон майора: пишний, у мундирі, з прапорами, сльозами і всіляким іншим гамузом. Хіба не варте таке життя в очах тих, хто упинається кожного дня в синій екран телевізора? Навіть смерті заздрять. Людина заперечує свої діла.

Але паскудний Русланчик зіпсував солодке життя своїм батькам і близьких, коханих і друзів. Під кайфом він і його подружка Лінда забивають до смерті восьмирічного хлопчика в одному з глухих переходів. Глупо, але вони там і лишають тіло лежати і ще півночі нипають у пошуках спокус і радощів. Радощі пригорщами востаннє ллються у їхні ніжні долоні. Наступного дня, з розкудланими головами, з розпухлими мізками, їх піднімає радісний Цапа. Той Цапа, котрий слідує за ними по п’ятах і котрого вони не вважають за людину. Маленький довгостопий недоносок, виродок помийний і таке інше. Зараз він тицяє їм з поляроїда мертвого хлопчика і збуджені обличчя Лінди та Русланчика. Він гречно прощається, говорить, що фотокартки ще є, ці вони нехай збережуть: його ж бо завжди збуджувало насильство. Потім у них усе не заладналося. Воно й на краще. Вибухнув офіс майора, задушили Магріба, і хто доклав рук: Цапа чи ще хтось? Він знав одне – той, кого звали Топтуном, тільки попереджував. Дізнаватися про крайнього – все одно що рухатися пустелею і кричати на допомогу. Більше лейтенант знати нічого не хотів. Він дійсно марнував своє життя, мандруючи пустелею. Так він думав, і ніхто в іншому його не переконає. Навіть усміхнене обличчя Марі.

Фонтани салютів освітлюють остови будинків. Лейтенант іде вулицею, спочатку натовпом, потім випиває пива. Йому здається мало, і він ще п’є. Нарешті він виходить на порожню вулицю і шукає поглядом знайому кав’ярню. Він знаходить її порожньою: люди розбігаються святом, як зграя сперматозоїдів після протизаплідного препарату. Він замовляє віскі, аж потім тільки рахує гроші. І тут його зупиняє погляд. Лейтенант подумки просить сам себе не зупинятися і не підводити голови. Павук синьо-зеленого світла гонить копошливі тіні. Він пригадує, що дійсно так воно і має бути у цій кав’ярні. Нарешті їхні погляди зустрічаються. У важкому, тобто важкого кольору костюмі зразу за двома дівочими головами сидить колишній помічник майора. Він добродушно піднімає руку і вітається. Лейтенант вітається: ось він бере молоток і розтрощує коліна, потім свердлом свердлить дірки в кістках у цього ублюдка; він трощить пальці в дверях, як горіхи, а потім живого запихає до крематорію і дивиться, як він надувається, а потім вибухає кривавою бомбою… Але пусте – воно проходить.

Він ще раз вітається, вирішує, що грошей у нього достобіса, а тому замовляє цілу пляшку «Блек Лейбл» і помалу випиває. У нього черговий хабар, і без грошей він ніколи не сидів, – думає він, – на випивку завжди вистачає. Тоді знову думає про майора, про Ладу, яку так і не знайшли. А чи й треба. Дівчина з-за столика уважно дивиться на нього. Він пропонує їй сісти. У неї зелені очі, вона висока, із плавними манірними рухами школярки. Лейтенант ловить на собі розуміючий погляд колишнього помічника. Під той погляд вони виходять. Бабахає салют, і дівчина вхоплюється руками за його лікоть. Прихват у неї міцний, як у дитини.