Житіє Моє

- Що?.. - Здавалося, старого чаклуна от-от трафить шляк. - Як?..

Господар кабінету з цікавістю спостерігав, як обличчя гостя набуває багряного відтінку. (Як старий це умудряється робити? Затримує дихання?) Помітивши, що звичного ефекту його вигляд не досягає, Аксель насупився, а потім, ніби нічого не сталося, всівся в крісло для відвідувачів.

- Я вже мовчу про душевний розлад юнака. Дії наших опонентів ви прораховуєте? Що, якщо вони не задовільняться досягнутим ефектом і продовжать переслідувати жертву?

- Непогано би, але навряд чи вони ризикнуть. - Сатал нахилився і вивудив з нижньої шухляди крутобокий порцеляновий чайник. - Зелений чай?

Старий втомлено зітхнув:

- Давай!

Видно, якісь висновки про свого співрозмовника старий маг зробив, тому що перестав кривитися, морщитися, навить чуприна на його голові лягла якось рівніше. Колишній координатор завжди підозрював, що архаїчні закидони Акселя – не більше, ніж личина, за якою причаївся уважний і гнучкий розум. Старі люди часто кривляються: в давніші часи мудріше було приховувати свою силу, ніж виставляти її напоказ.

Через п’ять хвилин чай був готовий (для отримання окропу Саталові навіть вогонь не знадобився). Розмова продовжилася в більш спокійному руслі.

- Четверо агентів вели його до вокзалу, спроб слідкування не побачили.

- Мілко мислиш! В Хо-Каргу для того, щоби армійський потяг зіткнувся з експресом, саботажники підмінили розклад поїздів.

Сатал присвиснув.

- Підлеглі Зертака користуються у сектантів успіхом.

- Вони то якраз не постраждали, - відмахнувся Аксель. - Цих гімнюків можна прикінчити хіба прямим попаданням фаєрбола в голову. А от в зустрічному поїзді покалічилося триста чоловік, половина – на смерть. Цілителі просто не змогли туди вчасно добратися.

- Пустеля! - з розумінням кивнув Сатал.

- Зате в координатора Ґремані прокинувся талант інквізитора, - несподівано розвеселився старий чаклун. - Звідки що взялося? Витряс імена замішаних у справі за якихось пару діб.

- Талант!

- Геній. А ми-то вважали його гуманістом.

Чорні маги розуміюче перезирнулися.

Сатал заглянув в пустий чайник і без ентузіазму повернувся до розмови.

- Ні, не полізуть вони до нього, вирішать, що в такому вигляді він їм корисніший. Людина-диверсія!

Старий маг не втримався від незадоволеної міни:

- Скажи, а ти такий певний у своєму учневі?

- Повір мені, з усіх нині сущих він збожеволіє останнім. Експериментально перевірений факт.

- Дивися сам, - піддався старий. - Я в некромантах погано розбираюся, дивні вони.

Маленький будиночок на околиці Фінкауна на якийсь час перетворився на подобу генерального штабу. Троє чоловіків напружено працювали, приймаючи телефонограми, знімаючи покази з амулетів, викреслюючи складні багатобарвні схеми і відшуковуючи на кресленнях місце для нових даних. Від того, що армійські вантажівки вивозили на полігон відділу очистки ємності з вибухівкою і бойові амулети, зняті з огорожі будинку для хворих дітей, справ у Посвячених не поменшало. Необхідно було відкликати групи підтримки, вивести з-під удару цінних агентів, знищити речові докази і ліквідувати свідків. Кількасот сектантів-учасників операції повинні були просочитися через сіті «нагляду», як дим.

Але навіть одержимі Чудесники не здатні працювати добу за добою без перерви. Потрібно було зробити паузу, попити чаю, просто побалакати. Душевні переживання сильно відбиваються на здоров’ї чарівників: відповідальний за операцію в Фінкауні почорнів від занепокоєння і виглядав не краще за небіжчика.

- Жодну з поставлених цілей не виконано, - підсумовував він. - Що я скажу раді Ордена? Скільки коштів змарновано!

- Будьте оптимістом, брате мій. В столиці нашим так само не вдалося виконати все задумати, але групу при цьому втратили всю. Не найкраще рішення.

- Брат Марнер...

- ... допоміг нам взнати про нову зброю проклятих. Його жертва була недаремною! До речі, про результати – все не так вже й похмуро. Ведучий Круга, який провалив ритуал, приречений. Його смерть – діло пари тижнів, і вона буде ДУЖЕ вражаючою.

Глава 83

Я кинув у Фінкауні і мотоцикл, і зомбі: мені фізично неприємно було обвантажувати себе в дорозі супутниками чи зайвими речами. Тепер зміни, викликані невдалим ритуалом, ставали помітними навіть мені – моя особа наче розчинялася в просторі і часі. Втрачалося відчуття власного «я»; там, де раніше клекотіли властиві чорним почуття і емоції, зараз поселилася пустка; навіть трансльовані Джерелом збурення набували дещо механічного характеру. Чи не стануть в якийсь момент ці тваринні рефлекси моїм єдиним збудником і мотивом? Я почав забувати, хто такий і чого хочу.

Шлях до Краухарду зайняв два дні. Якщо подумати, точно так само ми з мамою виїжджали з Фінкауну майже двадцять років тому. Чи була тоді загроза моєму життю настільки ж очевидною? Чи не є це в якомусь роді замиканням кола, знаком долі?