Житіє Моє

Присмерковий Край вітав мене багряними листям чагарників і вицвілою до білого травою – інфернальне видовище. Додайте до цього шари туману з рідкими краплями дощу, і стає зрозуміло, чому білі у нас не живуть. Я маю на увазі, крім Джо, звичайно.

Мене зустрічали. Оскільки відправити телеграму я не потурбувався, про мій приїзд родині повідомив, найімовірніше, шеф Гарлік (ось він, зліва на вантажівці – слідкує за мною, а мені байдуже). Джо так нікуди і не переїхав, лише Еммі відіслав вчитися. Напевне, почуття відповідальності замучило – де ще місцеві знайдуть такого хорошого вчителя. Мама, позбавившись турботи про молодшеньких, навіть покрасивішала (а мені хтось казав, що діти – це свято!). Я намагався триматися, ніби нічого не сталося, щоби їх не налякати. Тут зберігати своє «я» було простіше – тіні минулого наче сколихнули щось всередині, змусивши байдужість відступити. В результаті навіть Гарлік, хоч спочатку дуже підозріливо косився, вирішив, що я цілком притомний і відчепився.

До дому їхали вантажівкою шефа.

- Чалий шкутильгає, - збентежено пояснив Джо. - Містер Бірс наклав йому компрес і велів не напружувати ногу якийсь час.

Я співчутливо похитав головою: коняці шістнадцять років, йому не до цілителя пора, а на живодерню. Як на мене, їм давно час було завести авто, можна навіть на нову армійську модель розоритися (головне, не проговоритися про це Джо – бідненький, буде плакати цілу ніч). Вдома вже накрили стіл, але шеф Гарлік їхати не поспішав. Здається, вони з мамою про щось домовилися, і він таким способом намагався наполягти на своєму. В результаті, обідали вчотирьох, але мене це анітрохи не дратувало (треба хоча б зобразити обурення),

Цікаво, що вони замислили?

Коли Джо поніс на кухню пусту супницю і не повернувся, а мама пересіла ближче до мене, стало зрозуміло – зараз буде розмова.

- Томасе, минулого літа ти питався у мене про свого батька. Мушу визнати, я тоді відповіла на твоє питання не надто чесно, - почала моя мати здалеку.

Я твердо вирішив не жартувати – почуття гумору у мене зараз може виявитися дуже дивним.

- Мені потрібно тобі багато чого розповісти.

Сподіваюся, оповідання не потягне на скриню салемських братчиків.

- Справа в тому, що твій батько походив з дуже відомої родини, в якомусь роді – династії. Кілька поколінь твої предків присвятили життя наглядові за магією.

Цікаве формулювання для цілей інквізиції.

- Я знаю, ти не дуже любиш блюстителів законності, що само по собі не гріх...

Коли ж Гарлік встиг це помітити?

- ... але, сподіваюся, ти його зрозумієш. Тодер вибрав кар’єру стража порядку не зовсім за велінням душі. Його батьки у свій час наполягли, щоби він закінчив церковну школу...

Ймовірно, мама намагалася пояснити, що тато не міг влаштуватися краще через надто специфічну освіту – богоугодну таку.

- Коледж Святої Інквізиції, - розсіяно поправив її я.

До Реформації це був рівень нинішньої Академії Права.

- Ти знаєш? - приголомшено видихнула вона.

Я лише стенув плечима.

- Читав досьє. Цікаво.

У неї якось підозріло затремтіли губи.

- Вибач! Я не думала, що для тебе це так важливо.

Мммм. Схоже, маленька мила родинна бесіда обломилася.

Ось такі відкриваєш для себе, що твої батьки також люди і здатні робити дурниці.

- Ма! Не починай. До мене не просто треба ставитися, як до дорослого, я і є дорослий. І вже досить давно. Чому якийсь Хемаліс з білих відкриває мені очі на правду? Це принизливо. У членів сім’ї не повинно бути одне від одного таємниць, принаймні, таких.

Вона збентежилася і замовкла, а я вирішив зробити скидку на потрясіння: чужий досвід підказував мені, що люди живуть наполовину в минулому, і зараз на неї цілком могла линути вся гірка правда тої давньої втрати. Яке щастя, що чорні в принципі не здатні на щось таке!

- Крутий? - спокійно уточнив Гарлік зі свого місця.

Так, без виклику, просто запитав.

- Скорше – стурбоваий. Ні, не цим. Просто, турбот у мене багато.

Ні до чого маму ще і Чудесниками лякати.

- А сюди чого приїхав?

Шеф як завжди зрить в корінь: чорні ностальгією не страждають.

- Відновлювати душевну рівновагу. Навантаження у мене останнім часом просто надмірні!

Навіть не збрехав. Я дуже сподівався відновити душевну рівновагу. Гарлік встав і поважно розкланявся. Розгублена мама почала метушливо прибирати зі столу. Напевне, їй було нелегко зрозуміти, що її чистосердечне зізнання сильно запізнилося. Сама винна – треба було слухати, що радив розумний чорний в мій минулий приїзд! Три до одного – це вона переконала Гарліка «не тривожити хлопчика» розповідями про татка. З іншого боку, а що би помінялося?

Однак, почуття вини – це добре (у домашніх буде менше приводів придивлятися до моїх дивацтв). У відсутність меншеньких я легко зіграю роль чорного мага на відпочинку, якщо лише Гарлік не озадачиться запитанням, чому Джерело завжди при мені (чую – не все йому начальство розповіло, ох, не все),