Житіє Моє

І тут моє тіло пронизала хвиля млосного трепету, яку я навчився розпізнавати. Передчуття біди. Чудесники не стануть дотримуватися прийнятих у чорних правил (про це слід було задуматися вже давно), а мені не під силу бути всюди. Я ж знав, що вони прийдуть, і все-одно проґавив. Тепер, якщо продовжувати в тому ж дусі, під удар попаде моя сім’я. Чи довго сектантам вкрасти дитину? Джо не вдасться відсидітися в Краухарді, а малюків-білих не запхаєш в кишеню – необхідність боятися і ховатися стане для них травмою на все життя. Але і залишати замах безкарним не можна: бездіяльність не гарантувала безпеки. Хтозна, що ненормальне вони надумають наступного разу? Я надто багато всього різного ціню в цьому світі, цим і вразливий.

Що ж робити?

Дурне питання! Якщо вони не знають причини своїх лих, то і завдати удару у відповідь не зможуть. Я окинув оцінюючим поглядом розметані по подвір’ю клапті колись живої плоті і постановив:

- Доведеться мені ненадовго померти.

Сатал не мусив селитися в Редстоні, навіть навпаки – для сильних чорних характерно триматися одне від одного подалі, але для перевезення родини треба було створити надійне гніздо, а такі речі нахрапом не робляться. Однак пройшло вже більше року, а ніяких кроків до переїзду він не робив. Сатал ловив себе на думці, що наявність неподалік рішуче налаштованого чаклуна здається йому дуже вірною. Що за дурниці? Міс Кевінахарі така поведінка мага не дивувала, але питатися порад у емпатки колишній координатор вважав негідним себе. Чорний повинен розбиратися зі своїми проблемами сам!

Відповідь на незадане питання з’явилася в голові сама по собі: почуття самозбереження змушувало мага стати частиною ієрархії, залишати нащадків під захистом собі подібних, терпіти дискомфорт заради передбачуваності майбутнього. Довгі години, проведені наодинці з чудовиськом, давали про себе знати: розум ще не засвоїв уроку, а підсвідомість назавжди закарбувала в собі почуття чарівників, які втратили все лише тому, що їм потрібно було спати. Сатал, народжений в більш-менш спокійні часи, думав і діяв як мудрий столітній чаклун з гірким досвідом особистих втрат. На жаль, причина для самопізнання була печальною.

Легкий неспокій привів мага в кабінет начальника. Це було природньо – попри старшого координатора ніяка інформація про лиха і біди пройти не могла. Співробітники офісу трималися нервово, що лише укріпило Сатала в його підозрах.

Незвично розкуйовджений Ларкес, засумувавши, сидів за столом, розглядаючи карафку характерної форми. Трохи прозорої рідини лишалося лише на самому дні посудини і в маленькому кришталевому келишку. Запах спирту витав приміщенням: ймовірно, маг не лише пив зі склянок, але і кидався ними. Як на це реагувати, було незрозуміло.

Ларкес помітив відвідувача, хоч і не одразу.

- Не вийшло, - з п’яною серйозністю повідомив він.

Сатал відчув гостру необхідність покликати Кевінахарі, але, за її словами, Ларкес патологічно не довіряв емпатам. Залишалося чекати, сподіваючись, що старший координатор висловиться якось зрозуміліше. Замість розмов, господар кабінету підштовхнув до гостя стандартний бланк телефонограми.

Офіс суесонського НЗАМПІС повідомляв, що такого-то числа, коло одинадцятої нуль-нуль, підривом потужного вибухового пристрою в своєму домі був убитий колишній співробітник Нагляду, маг-аніматор Томас Тангор. Проводиться слідство.

Сатал прочитав папірчик кілька разів: молодий чаклун, який досі називав його вчителем, ніяк не хотів поставати перед очима в мертвому виді. Розум і інтуїція знову увійшли в клінч.

Старший координатор шморгнув носом. Сатал сторожко покосився на нього: в такому стані чорні маги непередбачувані, деякі б’ються в істериці, а хтось впадає в буйство. Одне точно – після такого концерту координатором Ларкес не залишиться, а Саталові надзвичайно не хотілося розгрібати проблему самотужки.

- Що збираєшся робити?

- А що тут зробиш? - здивувався п’яний маг. - Він помер, його більше нема.

- Наприклад, знайти винних і помститися.

- Я двадцять років шукав і мстився. А толку? Його знову убили!

Сатал вирішив не зосереджуватися на дивній атрибуції слова «він». Мак порився в спогадах, які йому дісталися від Шереха – треба було сказати щось нестандартне, що би могло пройняти чорного з того покоління, до якого належав Ларкес.

- Ти не один! - майже процитував Сатал. - А він повернеться. Сильні духи завжди повертаються, знову народжуються серед живих. Разом ми зможемо гідно його зустріти.

- Так! - несподівано стрепенувся Ларкес. - Так і станеться, я знаю. Я бачив доказ! Ми будемо старатися ще більше!!!

Сатал трохи відсунувся від шаленого чаклуна. Особливої сили старший координатор не мав, але байок про те, як його опоненти помирали, не встигнувши дотягнутися до Джерела, ходило безліч. Одначе Ларкес повів себе на диво розумно: трохи покопавшись в столі, він витягнув звідтам пляшечку без етикетки, накрапав до склянки яскраво-жовтих крапель, і, не знайшовши, чим розбавити, випив так. Судячи з виразу його лиця, на смак краплі були абсолютно гидотні.