Житіє Моє

Всі вісім годин я медитував, намагаючись створити певну матрицю, з допомогою якої буду дивитися на світ. Тільки споглядати і більше анічогісінько не робити. Прийшов Шерех, розібрався в моїх заняттях і поспівчував. Зрозумійте мене вірно: якщо нежить починає шкодувати мага, це справляє не найприємніше враження.

Коли я добрався до місця першої пересадки, виявилося, що світ для білих не просто виглядає інакшим, він і є інакшим. Ніколи б не подумав, що сидіння на лавиці, вдень, у всіх на очах, може створити людині проблеми! Все просто: я вияснив розклад, придбав квиток на потрібний потяг, а заодно величезну паляницю з м’ясом (не надто характерна для білих їжа). Вокзал в районному центрі не дуже перевищував розмірами Вузлову, але народ бігав, метушився, а мені хотілося ненадовго розслабитися. Я пішов на дальній кінець перону, влаштувався на самотній лавиці і приготувався спокійно перекусити. З’їсти вдалося лише половину.

 – Гей! Це наша лавиця. На ній сидіти лише за гроші можна.

Ну що таке, хвилинки спокійно відпочити не дадуть! Думаю, мій мученицький погляд як ніколи відповідав вибраному образові.

- Ти шо, глухий? Жени сюди свої копійки!

На мене насідали трійко шкетів мого зросту, але не мого рівня – я таких без всякої магії зможу на лікоть намотати (навіть тепер, що багато про що казало). Напевне, до чорних така шпана просто не чіпляється – боїться прочухана. Я стояв перед дилемою: віддати їм гроші означало застрягнути тут надовго, а побити їх до півсмерті – вийти з образу. Може, просто спопелити? Нема людини – нема проблеми.

- Що тут відбувається?! - Грізний вигук змусив незґрабних нападників підскочити і майже миттєво зникнути з очей.

- Ти як, хлопче? - мене ззаду гупнули по спині.

Пр-р-рикопаю....

- Дякую, добре.

Сподіваюся, від вирішить, що тремчу я від страху, а не від люті, тому що кидатися з кулаками на жандарма в моєму положенні – остатня справа. Біля лавиці стояв типовий представник влади – з животом, в не надто новому, але старанно випрасуваному мундирі капрала. Він уважно оглянув мене, мій благенький багаж і дружньо поцікавився:

- Нічого не взяли?

- Ні. - В обличчя йому я намагався не дивитися: очі мене зрадять.

- Мандруєш сам, так? І куди зібрався?

- В Редстон, - трохи знічено посміхнувся я. - Буду поступати в університет.

- А ти відчайдушний хлопець, як я бачу. Пішли зі мною, недобре сидіти самому в такому місці.

Документів у мене не попросили, і це добре, бо позичений Йоганом паспорт ніякої перевірки би не витримав. Співчутливий капрал відвів мене у привокзальний відділок, напоїв гарячим чаєм і особисто посадив на потрібний потяг. Ніколи б не подумав, що жандарми на таке здатні! З іншого боку, зазвичай, чорні їм завдають проблем зовсім іншого роду.

Урок було засвоєно. Після цього інциденту я пересувався лише в натовпі, а відпочивати влаштовувався поряд з жандармськими гніздовищами, тобто, робив все прямо протилежне до своїх нормальних звичок. Не тому, що чогось боявся – це відчуття мені, як і раніше, було недоступне. Просто лева під овечим хутром краще за все видно саме вовкам. А я ще дивувався, чому білі так не люблять подорожувати! Для них будь-який переїзд – справжнє пекло. Звичайні люди можуть поводитися гірше всякого чорного, особливо, якщо ці люди мають справу з чужинцем, який не може ні на що відповісти.

Зі всіма пересадками і плутанням слідів, я добирався до Редстона вісім діб. На момент прибуття, нерви мої були натягнуті до максимуму. Мене два рази намагалися тупо вдурити, раз – пограбувати, і це не рахуючи дрібного хамства і зневаги. Було таке відчуття, що ще трошки, і я сам запишуся в Чудесники, щоби всім їм кисло стало. На останньому перегоні мені вдалося прибитися до компанії білих, які подорожували разом, і стало простіше, хоча їх теж хтось намагався обшукати. При прощанні чарівна блондиночка цьомкнула мене в щоку і назвала найрішучішим білим магом (!) на світі. Дýмки про те, що таку твердість здатен проявляти неініційований білий, у них просто не виникло.

До офісу НЗМАПІС я мчав, як метелик на вогонь. Бажання знімати номер в готелі і виясняти, якими приколами обернеться ще й це заняття, у мене не було ніякого. Залишався останній ривок – достукатися до Ларкеса. Своє посвідчення співробітника НЗАМПІС я здав при звільненні, тому мені треба було привернути увагу старшого координатора через звичайні канали. Інакше нафіга був весь цирк.

Черговий, побачивши відвідувача з мішком і валізою, напружився і щось пересунув на конторці, скорше за все, активував якийсь захист. То був, мабуть, єдиний раз, коли до білого поставилися з підозрою.

- Як я можу знайти пана Ларкеса?

- Вам призначено?

- Ні, мені дуже потрібно з ним поговорити.

Черговий насупився.

- Пан Ларкес зайнятий і не приймає без запису. Записатися на прийом ви можете по телефону у секретаря.

- Якщо він зайнятий, я зачекаю.

Нема смислу сперечатися з клерком! Я влаштувався у кріслі для відвідувачів і упіймав себе на думці, що вже робив так раніше, з іншим координатором. Не вперше. Якщо знадобиться, я тут навіть заночую.