Житіє Моє

Алех Клемент багато міг розповісти про Білий Халак, але його рідко хто про це розпитував. Білий не дивувався. Він з дванадцяти рокі супроводжував матір у експедиціях і встиг засвоїти, що відповідей на деякі питання люди знати не бажають. Надто часто маленькі лопаточки археологів звільняють з-під ґрунту щось лякаюче, не сліди життя і побуту, а свідоцтва жахливого кінця. Кому це треба? Наприклад, йому особисто. Білі надзвичайно допитливі, але зовсім не тому, що це так весело – все знати. Знання дає впевненість, спокій душі. Свідоцтв, зібраних іншими, Алехові було замало, він хотів особисто бачити об’єкт своєї пристрасті. Вибір був природнім – археологія. Те, що лякало до непритомності в дитинстві, стало справою всього його життя.

Минулого року Алех вирішив додати до списку пізнаного магію. Рішення стало результатом довгих роздумів і пригоди в компанії бойових магів. Білий був далеким від думки, що може стати рівним чорним, але відчувати себе вічною жертвою обставин йому набридло. Наважившись на ініціацію, Алех пропустив польовий сезон і навіть місце навчання був змушений поміняти – аспіранти факультету древностей не мали часу на магічну практику. Перетворення на мага давало певні переваги, але розрив зі звичною компанією білий важко переживав.

Археологічна партія – це не просто група людей, яка зібралася поїхати кудись щось пошукати, це свого роду сім’я, в ній є старші (умудрені досвідом патріархи) і молодші (наївна, захоплена дрібнота). Рік за роком крихітний табір вирушає в дорогу, назустріч побутовій невлаштованості, диким просторам, а то і ворожому оточенню. Вирушає, об’єднаний могутньою силою – людською допитливістю. І в душі найцинічнішого копача могил теплиться очікування чуда, зіткнення з прекрасним і дивовижним. Романтика! Білим без цього не можна.

Дзвінок від Джима Нурсена пролунав несподівано – на початку весни.

- Ти зараз вільний? Намічається шикарна поїздка на кургани! Поїдеш моїм помічником?

- Зараз?

Час був нехарактерним – середина семестру. Що означало: дешева, в міру кваліфікована робоча сила зі студентів для експедиції недоступна.

- Це ж Полісант, малий! Там влітку справжня пічка, ні краплі вологи цілий сезон. Краще попасти під дощик, ніж засмажитися заживо.

Алех погодився без роздумів. Звичайно, колектив, який вже став таким звичним, не збереться (хтось зараз вчиться, хтось викладає), але пропускати ще один рік новоспечений маг не збирався. До того ж термін захисту дисертації наближався, а кургани Полісанту датуються якраз часом розпаду Білого князівства. Можливо, вони відкопають там щось корисне для його роботи!

Збиралися з нехарактерним для поважних археологів поспіхом (бедлам у справах – практично, норма, якщо спонсорами виявляються чиновники), так що перший раз всі члени експедиції зустрілися разом лише в потязі. Зі знайомих у Алеха були лише сам Нурсен і П’єр Аклеран, який з минулого року вже перестав бути студентом. Ці двоє були раді зустрічі, решта поставилася до появи ще одного білого дещо напружено.

«Бояться, що в полі я стану тягарем. Дуже даремно! У мене і раніше проблем не було, а тепер тим більше не буде.»

Ініціація дала молодому магові дуже багато, як і було обіцяно. Не за рахунок появи якоїсь спеціальної сили, а в першу чергу за рахунок розуміння, скільки всього в його житті визначали сліпі і бездумні коливання Джерела. Не милосердя, не прагнення добра і справедливості, а фізіологічний процес, на кшталт бурчання в животі.

«Це принизливо. Людина в стані бути доброю і без вродженої лоботомії. Бажання співчувати повинно йти з душі, а не ставати вимушеним обов’язком, від якого хоч вішайся.»

Але приводу поговорити про це в Алеха не було, а Нурсен був зайнятий своїм:

- Я радий, що ти приєднався до нас! Декан майже нікого не відпустив: момент невдалий, сесія на носі.

- А звідки така раптовість?

Якби пропозиція пролунала раніше, зацікавлені особи могли би поспішити зі своїми заліками або, навпаки, перенести їх на осінь.

- Куратори! - Нурсен звів очі догори. - Після Набли древностями щільно зайнялася армія. Навіть не знаю, радіти цьому, чи плакати.

В розмову втрутився П’єр, дуже недоречно згадавши про кохання за гроші, і розмова повернула в бік знайомств, складання планів і розподіл обов’язків.

Останній відрізок дороги археологи долали на великій вантажівці з сором’язливо замазаними військовими емблемами. Почувши слово «курган», Алех вималював в уяві величні схили, над якими ширяють орли. Замість цього його погляду відкрилися пагорбки висотою від сили метрів по п’ятнадцять, над степом вони виступали лише завдяки плоскому рельєфові. Нічого величного. Алехові дуже хотілося знати, як урядові агенти вийшли на це місце, - питання, яким ніхто, крім дотошного білого, не цікавився. Покриті густим дерном сили зберігали первозданну форму – випадкові знахідки в процесі хоч будування, хоч захоронення можна було виключати.