Житіє Моє

- Займалося цим якесь небесне воїнство, в рукописах ще емблема була – крильця на зоряному фоні. - Расмус теребив мундштук кальяна, зосереджуватися на чомусь йому ставало все складніше. - Далі ми розібратися не встигли. Чи не всім сподобався результат, чи то якісь побічні ефекти були, але люди чомусь захотіли позбавитися цієї зброї. У всіх книжках була засторога не зв’язуватися з цим самим воїнством, що б ти не обіцяли. У Тода була теорія, що Чудесники наші якраз і є ті самі небесні воїни.

- Гм. - Цінність інформації була не те щоби нульова, але для моїх цілей очевидно недостатня. - А де ті книги, які ви перекладали?

- Все було у Тода. Він спонсорував покупки і платив мені за переклади. Коли його вбили, на ринках нічого не виплило. Я думав, колекція залишилася у вдови, а тепер схиляюся до того, що книги знищено.

Не так то це просто – знищити зачаровані гримуари, точно вам кажу. А от якийсь хитрий тайник був дуже навіть в дусі чорного мага (тут я згадав щілину за парканом дядькової хати).

- Не пам’ятаєте, він їздив кудись, коли віддавав вам книги або забирав їх назад?

- Важко сказати. Ми тоді у Фінкауні жили, він по роботі постійно кудись їздив.

Від Фінкауна до Краухарда багато днів дороги, возитися туди-сюди було б надто помітно. Скорше за все, тайник був десь ближче.

- Дякую вам, Расмусе. - Я поліз у внутрішню кишеню і виписав чек з одного з моїх анонімних рахунків (знав про який лише Джо, значить ніхто не міг заарештувати його після моєї фальшивої смерті). Треба сподіватися, що гроші підуть на благе діло. - Ви би підлікувалися, чи що. Мені ваша допомога ще може знадобитися.

Ми вибралися з просмерділої дезінфекцією квартири, залишивши Расмуса вертіти в руках чека з кривою усмішкою на устах. Моя дурна і недоречна совість була чистою. Залишилося чи ні у ньому щось людське, хай предки вирішують, за такі гроші цілителі зможуть повернути його в норму чисто фізично, все інше – не до мене.

Власне, в Хо-Каргу мене більше нічого не тримало.

- Томасе, - напівпошепки покликала мене міс Фіберті, - думаєш, це правда? Про зброю?

- Дурниці все. - Я крокував глибоко замислений, майже не усвідомлюючи, як ноги знаходять дорогу в лабіринті темних дворів. - Якщо та штука – засіб від нежиті, то чому після її застосування тих стає більше? Напевно що воно призначена для чогось іншого.

- Наприклад?

- Я знизав плечима:

- Хтозна? Може у нашій мові слова такого не існує, для чого вона зроблена. Або ми з такою проблемою поки ще не здибалися.

- Що будеш робити?

- Шукати першоджерела. Наскільки я зрозумів, тато не встиг конкретно ними зайнятися.

Зате ясно, куди ділися родинні статки! Хоча, так навіть краще: антикваріат – хороше вкладення грошей, інфляцію-то ніхто не відміняв. Все-одно мати не ризикнула би користуватися його рахунками. А от з Чудесниками пора розібратися. Справа з цими маніяками тягнеться не двадцять і навіть не чотириста років. Скільки можна? Три до одного – це вони всі свідчення про Халак в доступній літературі підчистили. Потрібно знайти і розорити їх гніздо! Хай спробують на власній шкурі, як це – бродити в пітьмі навпомацки, намагаючись вияснити, що ставалося, а що ні.

Пошуки блудного некроманта просувалися повільно, але зупинити старшого координатора північно-західного регіону могла лише смерть (Ларкес, взагалі, ставився до наказів керівництва дуже серйозно). Першим пунктом на повістці стояло встановлення особи лже-Йогана, і з цим несподівано виникли проблеми. Самозванця бачило багато людей, але при цьому всі вони описували його як білого. Завідомо білого! Раніше Ларкес не звертав уваги, наскільки різними словами люди говорять про магів, оскільки в ситуацію невизначеності не потрапляв. Задавати питання-підказки цивільним координатор не наважувався (того і чекай, чутки поповзуть!), всі надії були на інспектора Ґрафта.

Поліцейський охоче пішов на контакт. Справа-то розкрита, чого б не розповісти начальству подробиці!

Але успіхи Ларкеса не цікавили.

- Спочатку було висунуто гіпотезу про причетність до вбивства мага-природника. Ви повинні були допитувати всіх білих, які їхали в потязі.

- Так ми і зробили.

- Чи був серед опитаних дехто Йоган Кітото?

- Так, був! Від надав величезну допомогу слідству.

- Опишіть мені цю людину.

І поліцейський, чиєю професією було виводити шахраїв на чисту воду, в свою чергу, почав описувати зовнішність білого мага. Ларкес ловив себе на тому, що не впізнав би в цьому портреті Тангора, навіть якби сам його туди послав. Слідчий досвідченим оком підмічав риси, актуальні лише для білих, щось на кшталт «погляд не плаває» і «губа не плямкає».

«Не настільки ж ми відрізняємося одне від одного, щоби нас за людей не вважати!»

- Стоп, - Ларкес рішуче перебив поліцейського, - а тепер уявіть, що Йоган Кітото – звичайна людина, і спробуйте описати його заново.

Інспектор Ґрафт насупився, здивований такою дивною задачею, а коли знову заговорив, мозаїка розсипалася і склалася знову. Подібність була безсумнівною: зріст, комплекція, риси обличчя.