Житіє Моє

- Так майстре Хемалісе, це важливо. Нас тут нема!

Не знаю, що за діячі зібралися по мою душу, але спілкуватися з ними мене не тягне. Хороший час залишити гостинну столицю.

Нужда – мати винахідливості, а коли тобі хтось сопе в спину, думки, взагалі, дико пришвидшуються. У мене з’явився план: зайдемо на ціль з іншого боку – від результату. Міркуючи логічно, якщо людина розбирається в древніх артефактах, то звідкись ця людина про них взнала? Напружившись, я зобразив на папері символ, який намозолив мені очі, поки я блукав лігвом виповзня, і вирушив у крамницю древностей. Там я тупо спитався, чи не цікавлять продавця якісь предмети з такими знаками. Хто може оцінити мою знахідку? Гендляр дві години полірував мені мізки, переконуючи принести здобич йому, але я тримався стійко: принесу, але спочатку розвідаю, що це. В кінці кінців, за скромну винагороду на двадцять крон мені дали адресу певного експерта.

Хемаліс, взявшись пояснювати нам, як дістатися до місця, з сумнівом стиснув губи.

- Знаєте, це не дуже хороший район. Там живуть місцеві. Я маю на увазі, дуже місцеві. Вони намагаються не мати з приїжджими нічого спільного, і справ спільних теж не ведуть. Ви переконані, що вам туди треба?

Все логічно. Навряд чи продавець дав би мені адресу конкурента, який має можливість і бажання перекупити таємничі артефакти.

- Ми повинні туди потрапити! Це питання життя і смерті.

Принаймні, для тих, кого я намагаюся прищучити (ще трохи, і жахлива смерть їм гарантована).

Добиралися довго – в саме Городище візниця заїжджати відмовився. Правду кажучи, екіпажеві там і не було би що робити: за обновленими фасадами, що набули образу столичного міста, причаївся реально автентичний ландшафт – вузькі шпарини між будинками, занурені в глибоку тінь, наповнені розмовами жителів і, як не дивно, начисто позбавлені запахів. Як місцевим так вдалося? Певно, магія.

Зиґзагоподібні подвір’я і темні брами були стерильними, наче камені пустелі; приглушені запахи їжі позначали положення чайних і пельменних; громадські купальні видавав аромат лаванди (точно, стерилізуюча магія). Напевне, тут навіть підмітати не треба було – ну звідки в такому місці пилюка. Мені стало зрозуміло, чому рикш і автомобілів в столиці набагато більше, ніж екіпажів на кінській силі. Я уявив що мав би робити власник брички, якщо коневі захочеться накласти купу, і потім дурнувато посміхався добрих півгодини.

За потрібною мені адресою знаходився будинок, половину якого знесли в ході якогось давнього будівництва (а може, там щось згоріло або завалилося). Тиньковані стіни в розрізі виявилася землебитними і вражали своєю товщиною, за всі минулі роки їх шаруваті злами так і не зустрічалися з небесною вологою. От з таких от коробок і починалося, напевно, поселення торговців селітрою, яке з примхи долі потім перетворилося на столицю Інгерніки.

Те, що потрібний нам будинок належав до неблагополучних, стало ясно одразу, за запахом – він тут був. Легкий дух давно не чищених труб змішувався з кухонним ароматами і сіллю пустелі, залишаючи на язику неприємно гіркоту.

«Расмус Іберлі, оцінка древностей» – пояснював напис на дверях. Дзвінок не працював, довелося стукати.

- Провалюйте геть, не зачинено!

Я вирішив керуватися другою частиною фрази і проігнорувати першу.

Двері, як не дивно, відчинилися без скрипу. Житло оцінювача старовини просочилося стійким запахом стерилізуючих засобів армійського зразка: помирати від сірої чуми господар квартири не хотів, але і на щоденне ритуальне купання його вже не ставало. Зрозуміло, чому: на купі засмальцьованих подушок розкинувся чолов’яга в халаті на голе тіло, а поряд з імпровізованим ложем стояв здоровецький (в половину мого зросту) кальян, паруючи вкрадливо-солодким запахом.

Те, що Расмус Іберлі знав мого батька, я зрозумів зі специфічного погляду. Але якщо Хемаліс при першій зустрічі зблід, то цей тип з сумнівом покосився на мундштук кальяна. Цікаво, що він там курить?

- Я Томас Тангор, добрий день!

- Шо, правда?

- Ні, ми з Королем випили і вирішили тебе провідати.

Таке пояснення сподобалося господареві квартири ще менше, тому він відклав мундштук і сів пряміше.

- А шо треба?

- Особисто мені – задати питання.

Що від нього треба Королю, я не знаю.

Міс Фіберті тихенько ущипнула мене і кивнула на єдиний більш-менш охайний закуток квартири. Там на тумбочці стояв великий дагеротип з акуратно зачорненим кутиком: жінка, чоловік і чарівний малюк виглядали як живі. В чоловікові, непогано так напруживши фантазію, можна було упізнати власника кальяна.

Оцінювач старовини з силою розтер обличчя, намагаючись повернути собі дещицю здатності мислити.

- Живий, значить, - з якоюсь незрозумілою інтонацією промовив він.

- А ваші коли померли? - бовкнув як.

- Тоді же, - процідив крізь зуби він. Я різко пригадав історію з убитими букіністами, яку мені розповідав Ларкес. Зі слів мага, справа була гучною, а серед жертв сектантів були і родини торговців.

- «Слово про Короля»?

- Щезни! - Він брудно вилаявся і почав намацувати мундштук. - Тварюки. Всі – тварюки. Ніяк не заспокоїтеся...

Я знизав плечами: