Житіє Моє

- Та в мене воно, у мене, не денервуйся. Я про інше хочу запитатися.

М-да, привернути увагу и мене вийшло. Очі Расмуса Іберлі гарячково заблищали.

- І ти... читав?

- Його не читають, - ввічливо уточнив я. - Текст абсолютно ні на що не перекладається. Вміст «Слова» засвоюють за допомогою магічних практик.

Хочу вірити, Шерех не образиться, якщо його назвуть «практикою».

Расмус нарешті лишив у спокої кальян і почав розглядати мене вже з деяким інтересом.

Тим часом я розмірковував про те, що відшукати його живим – величезна удача. Коли люди так інтенсивно вживають речовини, їх вистачає максимум на два-три роки. Хоча, Расмус міг опиратися, намагатися зав’язати, може, до цілителів ходив, а потім брався за старе. Це поки гроші були, нинішній зрив очевидно буде останнім.

Колишній ніби-батьків-соратник рішуче трусонув головою.

- Поцілуй їх у дупу! Думаєш, я знову в це полізу? - Його голос сочився презирством. - Через твою довбану цікавість я втратив все... всіх...

Таке враження, що він взагалі не бачить різниці між мною і небіжчиком-батьком. Сильна в нього трава! Емпат знайшов би спосіб повернути його до реальності, а мені що робити?

Я зустрів погляд Расмуса. У нього були очі мертвої людини, інакше не скажеш. Навіть у Хемаліса, коли той жив у гниючому кварталі з мертвим птахом за шафою, не було таких очей – білий не втратив надії. Ця людина віддала себе духам минулого, не бажаючи прощатися з тінями тих, хто вже відійшов, а тому була не в силах творити майбутнє. У простих людей так буває.

Але у мене було що сказати живому мерцю.

- Ви помиляєтеся, у мене більш конкретні плани. Я хочу вбити їхню мрію, знищити те, що їм дорожче за життя, те, повтору чого вони прагнуть століттями, жертвуючи всім. Я вирву у них жало. Вони зможуть уявляти себе ким завгодно, але вже ніколи не змусять реальність здригнутися.

Пафосно, визнаю. Але суть справи відбиває.

В напівтемряві його беззуба посмішка виглядала гримасою ґорґулії.

- З ним вони впоралися.

Очевидно, про кого мова.

- Я не він. Я сильніший і можу більше. У мене є друзі, - лише не бовкнути «серед нежиті». - Вони замахувалися на мене тричі, і так і не добилися успіхів, зате їм вдалося привернути мою увагу.

А увага майстра-некроманта – це страшно.

Він спробував сміятися і закашлявся.

- Самовпевнений, як усякий чорний маг.

- Я – алхімік.

Він надовго задумався.

- Ну, раз алхімік, то, може, щось і вийде. Тут, розумієш, дурною силою справу не вирішити, тут розуміння потрібне. Тод міг гори перевертати, армії стосами складати, а от в дрібницях розбиратися не для нього було. Розумієш?

Я кивнув. Дуже характерний для чорних стан. Розум і тонке розуміння приходять до нас на присмерку життя, та і то не до всіх. Добре хоч, живуть маги довго. Долі доводиться старанно штурхати і бити чорного, щоби він почав не боятися, ні (це – ніколи!), але, принаймні задумуватися про майбутнє. А оскільки штрикнути бойового мага і залишитися живим важко, то і розумних серед ініційованих мало.

- І з чого ти збираєшся почати?

- Білий Халак, ритуал Літургії Світла. Я бачив схему того, що Чудесники намагалися провернути, вона мені не зрозуміла. Ритуалові не вистачає якоїсь дуже важливої частини, інакше затрати енергії і очікувані результати не порівнюються. В чому справа?

- А ти і справді шариш. - Він наморщився, дістав з-під подушки пласку пляшчину і зробив з неї кілька ковтків. - Добре. Лише врахуй, подробиць я не пам’ятаю і дещо з тих книжок так і залишилося неперекладеним. Знавців давніх говірок і в ті часи було важко знайти, а тепер тим більше.

Расмус Іберлі заговорив.

Я подав знак міс Фіберті, вона дістала з торбинки планшет і олівець і стала швидко записувати (до того, як податися в «балакухи», моя помічниця працювала стенографісткою, так що за адекватність тексту можна було не боятися). Я слухав, мене цікавила суть.

- Це трохи схоже на те, що розказують священники, але, наче б то, все так і було насправді.

Так, прямо як у священних книгах: жили люди, нічого не знали про магію, і жили вони добре. В перекладених Расмуом книжках про це розповідали рядки древніх легенд (древніх навіть для тих, хто писав ще тоді заборонені гримуари), а у мене перед очима стояли спогади Мессіни Фаулер – небіжчиці, яка жила сто тисяч років тому. Так, влаштувалися вони і справді непогано – ніякої магії, лише алхімія, зате який розмах! А потім їх зжерли фóми. В легендах нашестя Потойбічного називалося «невідоме зло» і сталося один раз (найімовірніше, трикратний кінець світу не поміщався навіть в головах у переписувачів). В кінці кінців, тим, хто вижив, така традиція набридла і вони винайшли якусь зброю проти невідомого ворога. Цікаво, в яку епоху це сталося? Не в часи Набли, точно. Про цивілізацію Бекмарка я нічого не знав, а з Кейптауером у мене не пішло: спогади двічі покійного містера Флапа в голові так і не виплили.