Житіє Моє

Метью подумки поставив офіцерові мінус. Не слід було так швидко переходити на конкретику – ще невідомо, як поставиться до свого звільнення з «нагляду» сам некромант.

- Мені дуже незручно вас непокоїти, але, враховуючи ваші глибокі пізнання в магії управління, нам просто нема до кого більше звернутися....

- У вас проблема, - сухо констатував Тангор.

- Так, і ви її бачили – імперський маг, судячи за клановим татуюванням, мало що не офіційний представник імперського дому. Зараз ми поїмо його снодійним, але довго так робити не можна – це шкідливо для здоров’я, а з застосуванням до нього еліксирів, які пригнічують Джерело, виникли складності...

- У вас закінчився блокатор? - спитав чорний?

Офіцер змучено посміхнувся:

- Ні. Питання в наслідках. Як ви, напевне, помітили, маг подорожував у супроводі слуги. Цих двох пов’язує якесь закляття, у випадку зникнення Джерела, воно змінить форму. Причому, зв’язок двосторонній, і наші експерти не можуть сказати, чи постраждає лише один з них, чи обоє помруть.

- А я тут при чому?

- Закляття чорне.

- На білому магові? - Тангор був вражений.

- Імперські витребеньки, - пробуркотів зі свого крісла Аксель. - Чорні контролюють білих, білі контролюють чорних. Нікому не дозволено набирати надто велику силу.

- Як це, білі контролюють чорних? - зацікавився некромант.

- Опосередковано!!! Ти зможеш, чи не зможеш?

На обличчі Тангора з’явився той характерний вираз, з яким чорні намагаються відбрехатися вид будь-якої нової роботи.

- Скільки? - швидко втрутився офіцер.

Обіцяні гроші некроманта не сильно розрадили.

- А давайте не будемо? - з дебільним ентузіазмом запропонував він. - Закрийте десь хлопця і шугоніть мага – спрацює не гірше, ніж у імперців!

- Закрити? - обурився офіцер. - А що, якщо слуга – омана?

- Ну і фіг з ним.

- Яке – фіг?!! - Аксель ляснув долонею по підставці під лікоть. - У нас все узбережжя са-оріотцями кишить. У них структури покори з дитинства закладені, один-єдиний заклинатель відмобілізує все це стадо і влаштує нам криваву бійню!

Погляд Тангора став жорсткішим – тиску на себе чорний допустити не міг. «Зараз почнуть лаятися.» – Метью подумки зітхнув і теж прикинувся дебілом.

- Може, варто привести цього чоловіка до тями і про все розпитати? Пара емпатів впораються з цим без всяких чар. А баламутити йому тут нема кого – біженців на танурський мис виносить лише у вигляді трупів.

«Головне, щоби ніхто не задумався, з якого переляку зачарований буде з нами говорити.»

В розмові з’явилася пауза. Обом чорним не подобалася думка, що їх можна замінити білими.

- Так ми і зробимо, якщо інших можливостей уже не залишиться, - вловив гру куратора офіцер. - Ми розуміємо, майстре Тангор, що ви дуже зайняті і не схильні виконувати чужу роботу. Але, можливо, ми зможемо взяти на себе якусь рутину, і у вас вийде викроїти для нас годинку?

Некромант закусив губу, порахував щось на пальцях і покосився на Акселя.

- Я хочу знати про ці «імперські заморочки» в деталях. Ну і гроші, звичайно.

- Гроші – зайве, - одразу втрутився Аксель.

- Гроші – це святе! - не погодився офіцер. - Оформлення контракту займе півгодини. Коли вам буде зручно почати?

- Давайте зараз, - зітхнув некромант. - А то потім... гм... знову якісь справи наваляться.

В старий форт Метью не пустили – послалися на режим секретності. І це на цивільному об’єкті, де він сто разів бував.

«Придумали би щось переконливіше, чи одразу б армійський штандарт на вежу вивісили!»

Куратор ввічливо розкланявся з Тангором і вирушив в портову пивну думати про життя.

Де і просидів три години з карафкою молодого вина, бездумно розглядаючи хвилі, що одна за одною розбивалися об набережну.

За сусіднім столиком старші рибаки мусолили вічні теми: улов і погоду. Хлопчаки запускали на відмілині повітряних зміїв під керівництвом жандарма, обов’язком якого, в принципі, було такі заняття забороняти. Компанія так захопилася, що проґавила початок післяобіднього дощу, і з зойками помчала в укриття, кутаючи в одяг легкі паперові крила. Метью прислуховувався до шелесту крапель і гомону дітвори, вирішуючи дилему: дати синові знати, що тато все бачив, чи ні, хай ризикує зашмарканим носом. І чи не зашкодить втручання дорослого авторитетові хлопчика серед ровесників?

«Вісім років, не маленький, сам має думати. Хай лиш спробує простудитися!»

Позиція невтручання вимагала несподіваних зусиль. Просту і інтуїтивно зрозумілу дію душа Метью відкидала, як крамольну. Він легко міг викинути все, що сталося, з голови, або негайно почати читати нотації, а от при спробі проявити житейську хитрість в голову лізли рядки службових інструкцій, які радили уникати слова «не можна» і прямої участі в діях підопічних.

«Жив же я якось двадцять років без цих конспектів!!!»