Житіє Моє

- Так, мала, вони вбили його, не знаю, свідомо чи ні. Все одно, що ножем вдарили, лише крові не було. Якщо його родичі ще не повідомили в «нагляд», я би на твоєму місці зробив це негайно, поки ті шарлатани не угробили когось іще.

Вона сильно зблідла, заметушилася, хапаючись то за торбинку, то за телефон.

- Іди, іди, Полака я попереджу, - моя великодушність не знала меж. - Центральний офіс у них на Парк-роуд, скажеш їх головному, що це я тебе послав.

Вона ще пару разів хлипнула, зірвалася з місця і втекла.

Благословенна тиша!

Я повернувся до себе за стіл, звично потер горнятко, зігріваючи каву і приготувався детально ознайомитися, якої ще форми набув гівняний бачок за час моєї відсутності. Кайф псували хвилі відчуття схвалення і задоволення, які випромінював Шерех. Ти диви на нього – нежить з мораллю! Знав би як, вбив би (до речі, треба проштудіювати літературу, може спосіб і є).

Незбагненно, як безмозка тварюка зуміла знайти єдине вразливе місце чорного мага. Якби Шерех вирішив діставати мене видіннями палаючих міст і ходячих трупів, я би лишив весело поржав. Але мене з дитинства настроювали, що людям треба допомагати. Переважно я так-сяк ігнорував неприродні пориви, роблячи вигляд, що нічого не помічаю, а Шерех без жалю ткнув мене у протиріччя між білим вихованням і чорною натурою. Жах!

Погано бути чорним, вихованим в родині білих.

Бели я більше не бачив – наступного дня вона забрала речі з офісу і зникла назавжди. Чвертка казав, що дівиця вдарилася в аскетизм і весь вільний час присвятила навчанню – збирається бути лікарем. Корисна справа!

Одначе наслідки у мого вимушеного гуманізму були.

«Нагляд» відреагував на невиразне бурмотіння дівчини несподівано енергійно. Коли штурмовий загін увірвався в сумнівну клініку, злощасний Утер був уже мертвий і підготований до кремації, а в черзі на лікування чекали ще двоє чорних, причому – діти. Поліція пов’язала всіх, від директора до технічки, правда, більша частина персоналу була мирними травниками і поняття не мала, що господиня закладу розважається в забороненою ворожбою. Таблоїди вийшли з заголовками «Відродження інквізиції» і «Поліцейське свавілля», проте, висуненню звинувачень це не завадило. Влада оголосила, що клініку закриють і знесуть, як приміщення, осквернене принесенням жертви.

- Подумати лишень, а я ще там був, - нетипово серйозний Чвертка крутив у руках практично повну склянку, - і бабу цю бачив.

- Хотів підлікуватися? - єхидно уточнив я.

- Тіпун тобі на язик! - розізлився Рон. Добре тобі говорити – твої предки далеко, а мої мене щодня пилять. Мати з цею Мелонс в подругах, вони там тепер клуб підтримки організовують.

- Підтримки кого? Бели чи Утера?

- Та ти не зрозумієш, - відмахнувся він. Вона ж була... Ну... Типова біла!

- Білий – не синонім доброго, - повчально зауважив я.

- Знаю, - зморщився Чвертка, - але не думав, що все так круто.

- Винайми квартиру! - щиро порадив я. - Нема нічого кращого за життя без сусідів.

Особливо, коли у тебе є можливість їх позбавитися.

Утера ховали рівно в перший день навчального року, і жодна (жодна!) блядська газети не надрукувала про цю подію жодного рядка! Це була якась неймовірна ганьба!!!

Ми з Шерехом обурювалися в унісон, результат виходив страшнуватий. Не знаю, що збирався учудити він, а я пішов в Університет і у всіх чорних магів, імена яких зумів пригадати (виявилося, що їх не так вже й мало) прямо спитав, чи в курсі вони, щоб білі вбили чорного. І знаєте, що? Абсолютно всі виявили до цього несподівано сильне зацікавлення. Тоді-то я вперше і почув дивне слово «Чудесники», найстарші викладачі цідили його крізь зуби з такою ненавистю, що я був готовий повірити в реальність магічної війни. А під вечір на стінах центрального корпусу Університету хтось намалював характерний знак кровної помсти підписом «Нінтарк не забуто»! Цікаво, де це?

Білі по кутках шепотілися про зачарованих знайомих, викрадених і обернених в рабство; новачки-першокурсники, з круглими від жаху і зáхвату очима розпитували одне одного про жреців; а я був абсолютно не в темі. Мабуть, це було щось, про що прийнято взнавати в кругу сім’ї, але я ж то свого батька-чорного і коли не знав, а дядько (не можна погано при небіжчика), типу, до таких розмов не опускався.

Спробував розтрусити на інформацію однокурсників – не вигоріло, заглиблюватися в тему ніхто не бажав. І тут я згадав, хто винен мені послугу.

Як не дивно, капітан Бер був не проти побалакати.

- Пам’ятаєте, ви обіцяли мені відповідь на одне запитання?

- Ну, ти зухвалець!

- Який є. Так що, ваш бос уже в курсі про кристал?

- Ні поки. І що ти хочеш знати?

- Чудесники.

- Це закрита тема.

- То відкрийте її!

Деякий час ми дивились одне одному в очі. Пильно. Я навіть почав сумніватися, чи Бер часом не був таємним неініційованим чорним.

- Навіщо тобі? Зітхнув він, поступаючись.

- Я хочу знати про те, що несе для мене загрозу.

- Офіційну справу я тобі, звичайно ж, не дам, але можу розповісти на словах, під чесне слово. Таке тебе задовільнить?

- Цілком!

- Ти історію Перших Часів знаєш?

Я замислено поморщився.