Житіє Моє

Вони зовсім не були переповнені співчуттям, ні, вони хотіли, щоби страждань не було, а це різні речі. Всі навколо повинні були бути здоровими і веселими, або не бути взагалі – старих і хворих щасливі зомбі межи себе не терпіли. У сні я знав, що десь далеко могутні кадаври захищають границі казкового королівства, просто знищуючи всяку істоту, яка намагається цю границю перетнути. Такі самі кадаври працюють на полях і в майстернях, тому що робити над собою зусилля, необхідні для регулярної роботи (тоді коли треба, а не коли заманулося), жителі Халака не в стані. Навіщо? Жагу діяльності можна задовільнити інакше. Вони ходили, їли, малювали на полотні чудернацькі закарлючки і захоплювалися ними, плодили непотрібні речі і звуки, трахалися, але не знали що робити з дітьми і, частенько, позбавлялися їх ще до народження. Як у такій ситуації повинно би було виглядати виховання, я розуміти відмовляюся, хіба що вони і до цього кадаврів пристроїли: виростити повноцінну особистість – важка праця, неможлива без певного елементу насильства.

Потім у книжках напишуть про процвітання наук і мистецтв, але насправді мешканці Білого Халака не здатні були досягнути хоч чогось такого, що вимагало би від них творчих мук, зусиль протягом трьох-чотирьох днів або напруженого навчання. Та їм цього і не треба було – у них була імітація життя. Ніби екскурсія на той світ.

Настільки дивне збочення людської натури не викликало у мене якогось надприродного жаху (мушу сказати, справжні нежиті мене теж особливо не лякають), але виглядало на рідкість бридко. Ні, хай краще білі будуть такими, якими я їх звик бачити – незагрозливими дурниками. Не такі вже вони незначущі, як подумати. Я буду спілкуватися з ними акуратно (з Лючиком же в мене добре виходить), захищати і трошки балувати, а вони не стануть створювати для мене якихось екстраординарних проблем.

Чим не ідилія?

Глава 21

І ось, сорок днів мого карантину закінчилися.

Ні, не так.

Вони закінчилися!!!!!

Особливо важко далися останні два дні – проклятий нежить освоївся у моїй голові і розважався, як міг. Залишатися вдома я був не в стані – годинник починав оглушливо цокати, а на вулиці кожен погляд на будь-який живий об’єкт викликав стрімку низку образів його минулого, теперішнього і, часом, майбутнього. Ну навіщо мені знати, що зжер собі зранку сусідський собака, чому кошеня – голодне, або як знемагає від похмілля містер Ракшат? І, як останній штрих, почитати книжку про вигнання Шереха мені не вдавалося – відмовляв зір.

Ніколи би не повірив, що чорний може всерйоз замислитися про самогубство.

Сил вистачило ледве-ледве. Але варто було чарівній даті минути, як проблеми різко пішли на спад. Організм пристосувався, чи що? Бліді видива і моменти загостреного слуху ще пару разів змушували мене здригнутися, але потім я зрозумів, що переміг. В сухому залишку залишилося те, що сама лише думка про білих викликала в мене тепер нервовий трепет і розуміння, що навіяні Шерехом спогади залишитися зі мною назавжди.

І нащо, скажіть мені, ці їхні проблеми? У мене своїх достатньо.

Я тихо блаженствував, поступово зв’язуючи докупи обірвані ниточки планів і подій: роздумував, де би знайти покупця на дядьків раритет і, майже лагідно, передбачав страшну помсту, яку нашлю на убоге чудовисько. В енциклопедії писало, що Шерех – чи не єдиний потойбічний феномен, якого чорний маг може прикликати своєю волею (були прецеденти). Цікаво, скільки тих Шерехів усього, і як мені вибрати потрібного? Буду викликати по одному і гнобити, гнобити, гнобити... Ух, добре!

Моє оточення не знало про суть моїх проблем і дружно вирішило, що це я не висипаюся. Мені було байдуже – хай думають собі, що хочуть. Я не бачив і не чув їхніх думок, від чого почувався безмірно щасливим.

Одначе, світ втратив звичну простоту. Ейфорія і те тимчасове помутніння, якими мене нагородив Шерех, не могли приховати неприємного факту – на мене дивно поглядають. У мене що, якісь знаки з’явилися на обличчі? Про що я прямо запитав у Чвертки і отримав несподівану відповідь:

- Так ти ж, ніби, Чудесникам дорогу перейшов.

- Коли?!

- А ти що, сам не вдуплив?

Я глибоко замислився, перебираючи в пам’яті події цих нелегких днів. Ну, допустімо, якщо мати серйозно хвору фантазію, можна сприймати за зловмисний випад поширення чуток про Утера. З іншого боку, жодна зла сила не могла переплюнути у своєму паскудстві Шереха, це просто нереально, а на все що простіше, мені було сто разів начхати, про що я і заявив Чвертці.

- Як скажеш, Томе, - похитав він головою. - Все-таки мені вас, чорних, не зрозуміти.

Бравий забіяка Чвертка... переляканий?