Житіє Моє

 – Добре, проїхали, а чим знаменитий Роланд Світлий?

- Він святий? - ризикнув припустити я.

- Не тільки, - зітхнув капітан. - Що ж, спробуємо інакше. Уяви собі, що хтось в Інгерніці досі вважає, що джерело потойбічного суть чорні маги.

- Ха!

- Я відповів на твоє запитання? - він підняв брову?

- Ні, звичайно.

- Тоді заткни пельку і слухай. Ти думав, у «нагляду» проблеми лише з чорними? Ні хріна подібного! Наш основний контингент – білі маги. Даремно смієшся. Спробуй уявити, що з себе таке є білий маг. Навряд чи у тебе вийде, але хоча-би спробуй! Вони відчувають інших людей, як самих себе, і не тільки людей. І позитивні, і негативні емоції, без різниці. Розумієш?

Я згадав про свій досвід на вокзалі і мимоволі скривився. Капітан трохи пожвавішав:

- Це ще добре, якщо білий – з села, вони там бачать, як все стається в природі, вчаться правди життя. Ну, там, кролик їсть травичку, люди їдять кролика, в смислі, корів з родичами вони не плутають. А міські не те що зарізати кролика, вони його у клітку посадити не можуть, «йому там погано». Реакції загострені, аж до істерик, і зробити з собою нічого не можуть – натура така. Звичайно, «нагляд» працює, емпати допомагають, але до кінця таку проблему зняти не можна, а люди ставляться до непорозумінь з білими лише як до жарту, як до теми для анекдотів. І дуже даремно!

Капітан підняв пальця:

- Білий приймає у себе весь біль світу, а бажання позбавитися болю – це дуже сильний стимул, за таке можна віддати життя. Більшість якось пристосовується, особливо, ініційовані, вони своє Джерело здатні приглушити. Але деякі або не можуть, або не хочуть, або шок в дитинстві отримали занадто сильний. Ці починають галабурдити – вимагають заборонити їсти м’ясо, борються за права домашніх тварин, захищають каналізаційних щурів. Або ще гірше – лізуть до людей, хочуть навчити їх жити «правильно». Оці останні – наші клієнти.

Від надто частих повторів слова «білий» в моїй пам’яті почали оживати штуки Шереха, і я вирішив, що з словоблуддям пора закінчувати:

- А при чому тут Чудесники?

- При тому! Чудесники і подібні до них – це секти, які спираються на психічно нестійких громадян, переважно – білих. Вони експлуатують легенду про Білий Халак (захочеш – сам прочитаєш, тема не секретна) і обіцяють збудувати світ, де всі щасливі. Небезпеку такого підходу простому обивателю не зрозуміти. Це чорними майже неможливо маніпулювати, бо вони надто незалежні, а білі – довірливі, піддаються навіюванню, готові виконувати, що їм кажуть. Не встигнеш оглянутися – і проти тебе вже виступає цілий натовп фанатиків, якісь свято вірять, що вони б’ються за щастя всіх людей. А починають вони, як правило, з того, що пробують переробити або просто знищити усіх чорних в межах видимості.

- Мило.

- І сенсу не має. Збудувати світ без страждань можна, лише знищивши усіх, хто здатен страждати, але всі ці доморощені рятівники просто не в стані усвідомити найпростіші істини – вони тупо кидаються навколо, бо їм болить.

Значить, всі мої видіння мають під собою якусь основу, незрозуміло лише, добре це чи погано. Правда, особливого співчуття до абстрактних білих я не відчував – у абстракції нема очей, А, до Шереха їх усіх!

 – І хіба у таких придурків може вдатися щось серйозне?

Капітан знизав плечима:

- А людям яка різниця? В часи моєї молодості було модним вірити в хороші наміри, і Чудесники стали майже офіційною організацією. Закінчилося тим, що вони накрили заклинанням ціле місто, вирішили позбавити його мешканців злих помислів.

- Хіба таке можливо? – я був вражений.

- Можливо, тільки дуже ненадовго. Реальний Халак проіснував десь років сімдесят, Нінтаркові вистачило восьми місяців. Загинуло сорок тисяч «піддослідних» і ще вісімсот бійців «нагляду», які стояли оточували місто.

- Не зрозумів. Це що, білим закляттям їх так?..

- Ні. Неідентифікований потойбічний феномен. Білі маги абсолютно безпорадні перед нежиттю, навіть безпорадніші за звичайних людей. А гості з Потойбіччя схильні з’являтися без запрошення, щоби там хто про них не казав. Тому ми будемо бити цих діячів, де би вони не з’явилися і як би себе не називали. Плáкати, співчувати їм, але бити. Зрозумів??

Я невпевнено кивнув.

- А тепер відповідай, - капітан Бер насупився, - це ти розпатякав усім про Утера?

Мої плечі самі по собі розправилися, а підборіддя войовничо задерлося догори:

- Ну, я!

- Дякую.

Я аж розгубився:

- За що?

Він знизав плечима:

- Ми могли проґавити цей випадок через те, що мадам Мелонс – лікар. І що столичне начальство вимагало від нас не піднімати паніку... Словом, дякую. Вдало вийшло.

- Завжди будь ласка! - таких послуг я міг надавати до біса і більше.

Вночі мені наснився Білий Халак, і те, що я ні разу його не бачив навіть на картинці, мені зовсім не заважало. По його вулицях ходили люди, які нічим не відрізнялися від ґулів, лише що з червоною кров’ю. Вони були так, ніби сліпі – «не бачу зла, не кажу зла» - тому що не могли навіть помислити про те, що хтось інший може (і має право!) гніватися, сумувати, відчувати біль і, в кінці кінців, помирати.