Житіє Моє

Варто сказати, що цей момент свого спілкування з Лючиком я якось не продумував. В Університеті всі білі були дорослими, а вдома вони були СВОЇ. Це зовсім не те, що натовп незнайомої дітвори невідомого ступеню розсудливості. Як мені з ними поводитися? Чує моє серце, не обійдеться без істерик! Зробивши пару глибоких вдихів і напустивши в голос стільки меду, скільки лише здатна була витримати луджена студентська горлянка, я підійшов до брами:

- Добрий день. Як мені знайти Лучіано Таміроні?

Добре хоч прізвище згадав, і то тільки того, що Джо мені листи писав.

Сторож подивився на мене з сумішшю розгубленості і підозри, ніби коли страшну здогадку ще не усвідомлено, але вона вже лякає. Мило. А я ж ще нічого не зробив.

- Томас!!! - почувся звитяжний крик, і тої ж секунди у мене на спині повиснув Лючик (а важить він уже так нічо собі).

- Здоров, братику, - відгукнувся я, коли зумів, нарешті, відновити рівновагу. - Ось, приїхав. Не спізнився?

- Якраз вчасно! Підемо, я тебе з усіма познайомлю. - І вже ошалілому сторожеві. - Це мій брат! Він приїхав до мене на свята.

І Лючик потягнув мене лякати народ.

- Це міс Астра, вчитель ботаніки. Мій брат, приїхав на свята!

- Містер Танат, з математики. Брат, на свята!!

- Однокласники. Брат!!!

І всюди, де ми проходили, за нашими спинами повисав шлейф приголомшеної тиші.

- Слухай, ти,... це,... що їм про мене розповідав-то?

- Що ти найкращий чорний маг в Краухарді!

Гм. Будемо сподіватися, що за святковим столом ніхто не вдавиться. Але скверик і гості швидко залишилися позаду, а Лючик тягнув мене далі:

- Зараз ми скажемо директрисі, що ти приїхав, а я потім покажу тобі свою кімнату!

Ну що ж, у гостей буде час прийти до тями, і вирішити, куди бігти. А, яке мені діло до їх інфаркту!

Але без ексцесів все-одно не обійшлося. Ми вже чверть години знаходилися в пошуках невловимої директриси (я мав підозру, що вона теж бігає за нами, але відстає на один поворот), коли з глибини парку з’явився немолодий сивоголовий білий, з великою імовірністю – маг, в дещо старомодному сюртуку і з хустинкою в кишеньці. Він брів, глибоко замислений, не дивлячись навколо, і явно не на свято.

Поведінка Лючика одразу змінилася: він перестав стрибати, поважно взяв мене під руку і тихо пробурмотів:

- Завуч, містер Фокс.

Що ж, деяка боязливість перед очима керівництва була мені зрозуміла – навіть я, безстрашний чорний маг, цим грішив. Взяти, наприклад, Сатала... Тьху, тьху, тьху!

Ми, як виховані люди, підійшли до сивого джентльмена і ввічливо привіталися.

- Містере Фокс, сер, - Лючик був суцільно вихованість, - це мій брат, Томас. Я вам про нього розповідав. Він приїхав святкувати з нами Новий Рік.

Містер Фокс благоволив нас помітити. Реакція була дивною: при погляді на мене, його очі округлилися, а лице спотворила гримаса майже містичного жаху, ніби йому назустріч вийшов ґоул, який ще й говорить. Хай це тривало всього лиш секунду і було частково приховано кучерявою білою бородою, але слова з пісні не викинеш. Дідусь виглядав так, що в труні щасливішими лежать.

Мені аж соромно стало.

- Приємно познайомитися! - я простягнув йому руку, але завуч подивився на неї, як на живу кобру.

Ну, ось і воно, перший непритомний білий. А я думав, головною проблемою будуть діти.

Хоча, ні – варто було мені заговорити, як містер Фокс отямився і, з деяким зусиллям, опанував свої емоції. Словом, протягнуту мною руку він все-таки потиснув.

- Томас... е-е? - запитально посміхнувся він.

- Тангор! Томас Тангор, – я намагався не трусити його надто сильно.

- А-а?..

- У нас одна мати.

- Зрозуміло...

Пополотніння потрохи сходило з обличчя містера Фокса.

- Багато про вас чув.

- Мені приємно!

Ви бували раніше в Михандрові?

- На жаль, ні.

- І як вам наше місто?

- Миленько.

Він втупився в мене так, ніби запідозрив в брудному жарті. А що я мав казати? «Нічо так село, правда, борделів замало»? Мудро вирішивши ігнорувати незрозумілі моменти, містер Фокс остаточно прийшов до тями і навіть трошки розпрямив плечі.

- Сподіваюся, ви не залишитесь на банкет? - світським тоном поцікавився він.

- Що, харчів не вистачає? - практично уточнив я.

А! Напевне, він бачив п’яних чорних магів!

- Не турбуйтеся, я не схильний зловживати спиртними!

Принаймні, в такій компанії.

- А його на столі і не буде, - з деяким злорадство повідомив він

- Тим більше, - завжди хотілося знати, чим розважаються білі. - Я можу розповісти анекдот.

 - Не треба, - дуже серйозно попросив містер Фокс.

- Не буду, - легко поступився я.

Тут Лючик вибрав за доцільне втрутитися:

- Томас БУДЕ на святі, - з деякими притиском заявив він. – Я говорив про нього з місіс Гемуль, і вона погодилася.

- Вона просто не думала, що він все-таки приїде, - поблажливо посміхнувся Фокс.

Нехарактерно паскудний для білого тип. Що він собі дозволяє про дитині?

- Ви володієте телепатією? - з трепетом в голосі перепитав я, ловлячи його погляд (білих це дуже нервує), - чи у вас настільки близькі стосунки?