Житіє Моє

- Ах, Альфреде, я міг би помітити його сам, своїми очима, якби хоч трохи дивився навколо!

З цим шофер не став сперечатися. Єдина на цілий Михандрів машина, бадьоро пчихаючи димом, котилася кривими вуличками. Правда, не надто швидко, оскільки містерові Кларенсу неодмінно треба було обмінятися вітаннями з усіма зустрічними, а їх напередодні новорічних свят у місті було немало.

- О, містере Лумане!

- ... дядечку Баррі.

- ... матусю Мелоні.

- Зі святом, дідусю Фесторе!

Половину мешканців Михандрова Кларенс знав з дитинства, а з другою половиною знаходився в родинному зв’язку. Якби на єдиному в місті поліцейському не було його знаменитого значка, то поїздка закінчилася би майже одразу – тоді з кожним зустрічним необхідно було ПОГОВОРИТИ.

- Уже третя година, - шофер намагався вирозуміти начальника (він був вільнонайманим працівником, а додаткова робота на свята понад норму не оплачувалася), - скоро Новий Рік, чи не краще нам пошукати нашого гостя завтра?

- Ти не розумієш, Альфреде! Чорні маги дуже легко ображаються. Ми не зустріли його, а що, якщо йому не дадуть кімнату через його собаку?

- Мені здається, сер, що чорний маг зуміє за себе постояти.

- Цього я і боюся!

Шофер спробував приховати важке зітхання за шумом двигуна, але от машина добралася до перехрестя, і її довелося заглушити: напрямок треба було вибрати тут, він не міг дозволити собі поїхати не тою дорогою – можливості розвернутися на вузьких вуличках просто не було.

- Здрастуйте, матусю Тішо! - покликав Містер Кларенс сухеньку бабусю в чепчику зі стрічками, яка дріботіла кудись з товстеньким згортком у руках. - Чи не бачили ви десь недавно незнайомця з собакою?

- Так, так! - запосміхалася, зрадівши увазі важливої людини, матуся Тішо. – Вони поїхали в пансіон мадам Паркер.

- Спасибі вам, - мило посміхнувся містер Кларенс, і Альфред одразу ж натиснув на гас – втратити півгодини на розмови з охочою до балачок старенькою йому зовсім не хотілося. Але його зусилля пішли на марно. На той момент, як вони вирулили з міста і дісталися до затишного двоповерхового особняка мадам Паркер, гостя там уже не було.

- Молодий чоловік залишив речі і пішов, - посміхнулася господиня пансіону, дебела жінка середніх років з блискітками на волоссі (старший син привіз з собою на свята її найстаршого внука), - не сказав, куди. Якби я знала, що це важливо...

- Нічого страшного, мадам, всі наші справи почекають до завтра! - рішуче взяв справу в свої руки Альфред. Помітивши, що начальник хоче щось заперечити, він швидко додав: - Сер, я думаю, маг пішов у свої особистих справах, і йому не сподобається, коли ми почнемо його переслідувати.

- Так, тут ти правий, мій друже, - капітулював містер Кларенс, – нічого не поробиш, нам доведеться повернутися сюди завтра. Мадам Паркер, я на вас покладаються! Наш гість не повинен відчувати ніяких незручностей.

- Не майте в цьому жодного сумніву. З Новим роком! – господиня кокетливо посміхнулася Альфреду і повернулася до будинку до своїх гостей.

Зблизька школа-інтернат міста Михандрова вражала: філігранно викінчений орнамент на чавунних воротах (тепер так робити не вміють), сильно зачаровані олійні ліхтарі (ще не всякі електричні так яскраво світять), великі світлі корпуси, власна пристань, парк, який в Редстоні не зміг би собі дозволити навіть дядько Чвертки. З дороги я бачив мощені доріжки, які бігли вдалину, дерева в три обхвати, дивний гайочок, де квіти і плоди спокійно висіли по сусідству одне з одним, сад з клумбами, на яких все (от, справді, все) цвіло. Так, це вам не Краухард... Цікаво, як Джо зумів відправити Лючика в таке місце, не маючи рекомендацій? Чи рекомендації все ж були?

Я несподівано для себе зрозумів, що знаю про вітчима навіть менше, ніж про свого покійного батька. В принципі, для чорного це нормально, але дратує – тільки зібрався щось визнати, як обов’язково якась фігня стається. Он, з Гарліком так і не поговорив...

Занурений у свої думки, я зайшов у ворота і завмер з найнедоумкуватішим видом. Певно, саме так почувається леопард, який помилково попав до раю для антилоп. В сквері за воротами метушилися люди (напевне, готувалися до Свят) і вони ВСІ були білі. Абсолютно всі: і учні, і їх викладачі, і та жменька батьків, які вирішили провести з дітьми Новий Рік, але не стали забирати їх додому. Взагалі-то, для освітніх установ рекомендується співвідношення не більше 50 на 50, але чи то решта вихованців роз’їхалася на канікули, чи то адміністрація не зуміла нашкребти звичайних дітей в потрібній пропорції, але, так чи інакше, навіть сторож коло брами, який зустрічав гостей у прикрашеному блискучими ґудзиками мундирі і форменому кашкеті з великим рожевим бантом, був з білих. Охрініти... Це навіть не вершки, це рафіноване молоко