Житіє Моє

- Спецаптечка – еліксири. Ну, це ти знаєш! Синій – блокатор, зелений – відновлюючий засіб, червоний – стимулятор. Хочеш жити – не торкайся.

Гм. Вірно сказано.

- Останнє: амулет аварійного виклику, простіше – «манóк». Натискаєш тут і тут, або відкушуєш ось цю пімпочку, що там зручніше, і найближчий відділ «нагляду» висилає команду швидкого реагування. І навіть не думай на предмет перевірити, як воно працює – за хибний виклик автоматично йде серйозний штраф.

Досадно, і навіть не скажеш, що воно само впало.

- Тепер інструктаж. Напросишся на неприємності, здам тебе Саталу, і робіть одне з одним, що хочете!

Як це жорстоко. Невже він такий безсердечний. А на вигляд – така мила людина.

- Усе. Приємного відпочинку!

Я бадьоро підхопив свої речі і викотився в коридор – досить з мене начальників. Роботи було купа – здати за призначенням три закінчені вчора доповіді, купити подарунків Лючикові, домовитися на звалищі про зберігання мотоцикла і вѝкупати Макса – зомбі знову поїде зі мною, а сохне цей хутряний килимок довго.

Це була ще одна несподівана вигода від хороших стосунків з «наглядом»: позбавлені пієтету перед мертвяками чистильники зашили Максові шкуру, підстригли кігті і наклали на нашийник особливе закляття, яке стимулювало ріст шерсті на мертвому тілі. Плюсом було те, що хвилясті сіро-руді пасма заховали під собою усі характерні особливості зомбі, вийшов такий милий волохатий пудель-переросток. Недоліком такого маскування була необхідність регулярно розчісувати довгу шерсть, купати Макса в спеціальному консервуючому розчині і заливати йому в горло яєчні білки (хлебтати і ковтати самому у зомбі виходило не дуже). Ніколи би не подумав, що з мертвим собакою буде стільки мороки!

Проскочивши попри тіток, я скотився донизу на поверх начальства і навшпиньки прокрався до мармурових сходів (кабінет Сатала знаходився буквально за пару кроків від них, навіть двері було видно, але пронесло). А тепер, дьору звідси, поки любий вчитель не прибив мене на смерть!

Старший координатор прийшов до Бера в кінці дня, чорний і страшний, як невпокоєний небіжчик, з сомнамбулічною точністю відшукав за тумбочкою недопиту пляшку віскі і почав набулькувати її вміст в чайне горня. Про можливість викликати підлеглого по телефону Сатал чи то забув від злості, чи то вирішив перед розмовою пройтися, дати роздратуванню трохи охолонути.

- Де цей підар малолітній? Він мав був сьогодні зайти, - Сатал перекинув у себе велике горнятко, наче в раковину вилив.

Паровоз поморщився: п’яний чорний маг – це якраз те, що він мріяв заполучити собі на свято.

- Він заходив, до мене.

І ти його відпустив?!

- Ні, відправив у відрядження, - Паровоз вирішив, що складні логічні конструкції зараз будуть недоречними.

- Це ж куди?

- У Михандрів.

Сатал підозріло прищурив майже тверезі очі:

- А звідки ти знаєш про Михандрів?

- З досьє. У нього там брат.

- А-а! - Сатал з задоволеною фізіономією відкинувся на спинку крісла, зразу втративши бойовий запал.

Прийшла черга Бера підозріло щуритися:

- Щось не так?

- Нічого, - маг енергійно відмахнувся, ледве не збивши на підлогу порожню пляшку, - я... ні, краще ти подзвони їм завтра і попередь, що їде наш співробітник. Хай зустрічають.

- А чи варто? - засумнівався Паровоз, підозрюючи, що в цьому всьому є якась непересічна підступність.

- Варто! – з п’яною безапеляційністю виголосив Сатал. - Мені після свят у столицю їхати, хай хоч Аксель буде на моєму боці. Йому був потрібен маг? Ми послали кращого! - Координатор голосно гикнув і з деяким зусиллям вимовив: - Конфіденціально!

Паровоз прикинув, скільки алкоголю зараз в Саталі в перерахунку на одиницю маси, і вирішив, що ще хвилин на п’ять начальника вистачить, а потім доведеться тягнути його в комірчину вартових і влаштовувати на ніч.

- А хлопець впорається?

Сатал замислено посопів:

- Я з білими не можу, вони мене з себе виводять. Фатун – той, взагалі, того... А в нашого студента брат – білий? Во! То шо треба! Раз брата в дитинстві не убив, значить дасть собі ради.

Глава 27

Захищений магією від будь-якої непогоди трансконтинентальний експрес виглядав так, ніби тільки що викотився з паровозного депо, ніби і не було на його шляху вигладжених соленим вітром околиць столиці, хурделиць континентальної частини Інгерніки, стрімкого руху і змінюючих одне одного сонця, дощу, і морозу. На фоні трав’янистих пагорбів Полісанту потяг нагадував красиву дитячу іграшку, лише крихітні людські фігурки, що метушилися коло вагонів, дозволяли зрозуміти його істинний розмір. Наймані екіпажі уже збирали урожай новоприбулих і везли його крізь пагорби туди, де гостро блищало плесо величезного озера. Михандрів готовий був радо прийняти мандрівників, втомлених від снігу і морозів, а експрес полинув далі, в обійми вологих тропіків Південного Узбережжя.

- Ганьба, яка ганьба! - бідкався пристойно вдягнений джентльмен зі значком «30 Років у Поліції», який йому, очевидно, дістався у спадок.

- Не переймайтеся, сер, - звично втішав начальника вусатий шофер. - Ви не винні! Черговий по станції ввів нас в оману.