Житіє Моє

І знову туман, пуста платформа, але дещо змінилося, так. Ніхто не може сказати, що чорний маг поставився до смерті родичі зі зневагою. Я поправив лацкан навмисне світлого, без жодної чорної нитки, піджака, модного в цьому сезоні бежево-картатого забарвлення з трохи недоречною яскраво-червоною краваткою. Данина традиції! Чорний колір, так само як і білий, в Краухарді не вважається траурним. Раніше цим питанням тут ніхто не переймався, але, в кінці кінців, народ зупинився на багряно-червоному. Ошатно, практично, крім того, червоний був символом «чистої смерті», тіла, не оскверненого дотиком Потойбічного (хто бачив ґулів, той зрозуміє). Але хизуватися траурними кольорами було не прийнято. Шану небіжчикові віддавали, влаштовуючи пишні поминки і беручи під опіку його родичів (особливо, неповнолітніх дітей), особливі права отримували також домашні тварини (кінь, собака, кішка). І що характерно: якщо з останнім погоджувалися усі, то краухардські поминки слугували за популярну тему для анекдотів. Все через те, що приїжджі часто плутали їх з весіллям – зовні різниці майже ніякої, хіба що пісні інші і солодкого на столі нема. А що в цьому такого? Те і те – події, які вимагають від родичів немало оптимізму. Я от, наприклад, цілком щиро ніколи не розумів популярності серед білих жалоби і печалі – скажіть, якій нормальній людині сподобається, якщо його близькі ридають і рвуть на собі волосся? Лише збоченцеві! А такого який смисл ховати, взагалі?... Близьких родичів у дядька Ґордона не було, принаймні, ніхто про них не знав, худоби сільський алхімік зроду не тримав, так що з усього списку залишалася лише п’янка. На що, власне, я і розраховував.

Проникнувшись відчуттям моменту, провідник в рукавичках виніс на перон велику шкіряну валізу з маленькими залізними коліщатками. Я дав йому крону.

- Ох, Томасе! - сплеснула в долоні мама. - Який ти гарний!

- Здрастуйте, - скромно привітався я, давлячи в собі задоволену посмішку.

Джо чухав потилицю, вирішуючи, куди пристроїти таку шикарну валізу.

- Та кидай ти її ззаду, - вирішив я його вагання. - Потім закляттям почищу.

Головне, щоби зовнішній вид зберігся до того моменту, коли запрошені на поминки гості ще здатні щось помічати, тобто, десь до полудня. Успіхи учня роблять честь його наставникові!

В останню путь Ґордона Ферро проводжали усією долиною. Ми встигли приїхати до того, як винесли тіло. Ще за ранкової прохолоди прогулялися до кладовища, почекали, поки священник виконає усі необхідні для остаточного упокоєння ритуали, і кинули на труну по дрібці солі. Я виглядав, як ходяча реклама користі освіти, і навіть зумів виголосити коротку промову про вдячність до свого першого вчителя. Присутні з розумінням покивали і вирушили назад, до столів, накритих на машинному дворі прямо під відкритим небом. Зазвучали перші пісні, хтось почав вибивати на бубні запальний ритм, в руках у найкрасивішої дівчини села (дочки старости) з’явився вимпел, який символізував, що ховають чорного мага. Вуличні гуляння також входили в традицію: яке би божество тепер не вирішувало долю небіжчика, воно повинно було знати, благодійником для скількох рідних і близьких той виступав, і приймати їх думку до уваги.

Поминки дядька Ґордона пройшли з вогником: піднімали тости і виголошували побажання «щасти старому перцю, куди б він не попав»; деякі, особливо злопам’ятні гості згадували, що старий злиняв у кращий світ, не відремонтувавши їм якусь там штуку (цих я собі подумки занотовував – виконувати обіцянки небіжчиків-родичів вважається хорошим тоном). В цілому народ був настроєний оптимістично і стосовно дядькової душі, і стосовно власного майбутнього (хтось же повинен був замінити тут покійного алхіміка). Звучали пропозиції, щоби вільне місце зайняв я, але я відмовився тим, що ще вчуся. Традицію було дотримано в кращому виді.

Мій сусід за столом захоплююче описував усякі витівки і неприємності, в які дядько Ґордон влипав у молоді роки. З образом жовчного і прагматичного алхіміка ці пригоди в’язалися слабо.

- До речі, а чому труна була закрита? - поцікавився я.

Сусід хукнув:

- Ну так він же раптово, на вулиці помер. Звірята тіло трохи пообгризали.

Дивно. Навколо дядькового будинку завжди стояли закляття для відвертання дрібної живності – волохатих сусідів алхімік не любив.

- А де він помер?

- Та ось там, за майстернею його знайшли!

Тим більш дивно. Що він в принципі міг там робити?