Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Признаюсь, я теж був дуже вражений, і іншого часу, може, зробив би так само, як і вони; але я подумав, що вони зайшли надто далеко в своїй помсті і згадав ті слова, що сказав Яків про своїх синів Сімеона та Леві: «Хай буде проклятий їх гнів, бо він був лютий, і їх помста, бо вона булажорстока»[99]. Тепер я мав новий клопіт, бо, коли люди, яких я привів з собою, побачили те, що побачив я, мені стало так само важко стримати їх, як і тих перших. Навіть мій племінник і той пристав до матросів, сказавши мені при них, що боїться лише одного — щоб дикуни не перемогли наших людей. Він гадав, що жоден дикун не має лишитися живим, бо всі вони раділи з убивства бідного хлопця, і всіх їх треба вважати за вбивців. Після цих слів восьмеро моїх матросів зараз же кинулись слідом за боцманом і його бандою, щоб закінчити їх криваву роботу, а я, бачачи себе безсилим стримати їх, пішов сумний і збентежений, бо не міг знести видовища, а ще більше — жахливих стогонів та криків нещасних створінь, що потрапляли в їх руки.

Я нікого не міг умовити залишитись. Тільки торговельний агент та двоє матросів вернулись зі мною до шлюпок. Признаюся, з мого боку було безумством вертатись самому, бо вже майже зовсім розвиднилось, а тривога поширилась по всьому острову. Там, де було дванадцять-тринадцять хатин, про які я вже згадував, стояло щось із сорок дикунів, озброєних списами та луками, але я випадково помилився місцем і вийшов прямо на берег моря. В той час був уже день. Я зараз же сів на човен і поїхав на корабель, а потім відіслав човен назад, щоб він міг стати в допомозі нашим людям.

Вертаючись на судно, я помітив, що вогонь зменшується і шум стихає, але приблизно через півгодини я почув залп із наших рушниць і побачив великий дим. Я дізнався пізніше, що це наші люди напали на сорок чоловік, які, як я сказав, стояли коло купки хаток на дорозі; з них вони вбили шістнадцять-сімнадцять чоловік і спалили всі ті будівлі, але не зайняли ні жінок, ні дітей.

Коли матроси з корабля знову підійшли на шлюпці до берега, там почали з’являтись наші люди; збирались вони потроху, не двома загонами і не вистроєні, як перше, а окремими непевними купками, так що невеликий загін відважних людей легко міг би знищити їх.

Але вони нагнали страху на всю місцевість. Дикуни були так перелякані та здивовані і так сполошені, що сотня їх, напевне, розбіглася б, побачивши п’ятьох наших матросів. Під час цієї кривавої розправи не знайшлось жодної людини, що боронилася б як слід! Вогонь і несподіваний напад наших людей так спантеличили їх, що вони не знали, куди кинутись, бо, біжачи однією дорогою, натрапляли на один загін, а повернувши назад — на другий; всюди їх убивали. Наші люди прийшли непошкоджені, крім одного, що розтяг собі ногу, та другого, що дуже попалив собі руки.

Я дуже гнівався на свого племінника-капітана і на всіх матросів; на нього ж особливо — за його незаконні вчинки, як на капітана корабля, що відповідав за поїздку, а проте скоріше підбурював, ніж стримував своїх людей, що пішли на таке криваве діло. Мій племінник, говорячи з великою пошаною до мене, сказав мені, що, побачивши тіло бідного моряка, вбитого таким жорстоким та варварським способом, не міг стримати себе і свого гніву. Він визнавав, що не повинен був так робити, як командир корабля, але він був людина і ним керувала природа, — тому він і піддався. Що ж до решти людей, то вони знали дуже добре, що не підлягали мені, і тому не звертали ніякої уваги на моє незадоволення.

Другого дня ми відпливли і більше нічого вже не чули про це. Наші люди сперечалися між собою, встановлюючи кількість убитих: одні казали так, другі — інакше, але з їх розмов можна було гадати, що вони вбили і знищили близько ста п’ятдесяти чоловіків, жінок та дітей і не обминули жодної хати в місті.

Щодо того бідного хлопця, Томаса Джеффрі, то він був зовсім мертвий, бо голова його була наполовину відтята; брати його з собою було марною річчю. Так вони й покинули його там, де знайшли, і лише зняли з дерева, де він висів на одній руці.

Та хоч наші люди і вважали свій вчинок за справедливий, я заперечував їм і завжди казав, що Бог занапастить нашу подорож, бо я вважав кровопролиття цієї ночі за вбивство. Правда, дикуни вбили Томаса Джеффрі, але ж правда й те, що Джеффрі був забіяка, що він зламав мир і зґвалтував або покривдив їхню молоду жінку, яка довірливо прийшла до нашого табору, поклавшись на мирний договір.

Пізніше, коли вони вернулись на корабель, боцман став боронити свою поведінку. Він казав, що це лише здавалось, ніби ми зламали мир, але фактично це було не так, і війну почали самі тубільці, що напередодні стріляли в нас і вбили одного з наших людей без ніякого законного приводу. Якщо ми були здатні битися з ними, то й мусили самі покарати їх, хоч би й таким незвичайним способом. А бідного хлопця, дарма що він дозволив собі трохи вільно повестися з дівчиною, не треба було вбивати, та ще й так жорстоко. Вони, мовляв, зробили тільки те, чого вимагає справедливість і що дозволяють робити з убивцями Божі закони.