Жовтий Кром

— Саме Нокеспотч, — вів далі містер Скоган, — великий Нокеспотч звільнив нас від похмурої тиранії реалістичного роману. «Моє життя, — сказав він, — не таке довге, щоб я міг дозволити собі марнувати дорогоцінні години на описи буржуазних інтер’єрів». І ще він сказав: «Мені остогидло дивитись на те, як людський розум загрузає в соціальних проблемах; я волію поміщати його в порожнечі, де йому весело й безтурботно».

— Вибачайте, — озвався Гомбо, — але ж Нокеспотч писав іноді трохи туманно, чи не так?

— Справді, — відповів містер Скоган, — але він це робив навмисне.

Тому його вважали глибшим, ніж він був. Однак темний і двозначний він тільки в своїх афоризмах. У «Повістях» він завжди прозорий. О, ті його «Повісті», то справжні перлини! Як мені розповісти про них? Примарні персонажі миготять на їхніх сторінках, наче яскраво виряджені акробати на трапеціях. Незвичайні пригоди і ще незвичайніші міркування. Розум і почуття, звільнені від усіх ідіотських турбот цивілізованого життя, то відступаючи одне від одного, то стикаючись, ідуть у хитромудрому й вишуканому танці. Колосальна ерудиція й невичерпна фантазія. Усі сучасні і давні ідеї витають у «Повістях», похмуро всміхаються або кепкують самі із себе і зникають, звільняючи місце для чогось нового. Мова його творів багата й фантастично різноманітна. Дотепи невичерпні і…

— Але ж наведіть хоч один приклад! — урвав його Деніс.

— На жаль, велика книга Некеспотча схожа на меч Екскалібур — відповів містер Скоган. — Вона залишиться за цими дверцятами і чакатиме на письменника, чий геній зможе явити її на світ. А я навіть не письменник. Визволити Нокеспотча з його дерев’яної в’язниці я заповідаю вам, любий Денісе.

— Спасибі, — відказав Деніс.

— За часів галантного Брантома, — говорив містер Скоган, — кожну дебютантку французького двору запрошували на обід до королівського столу, де їй подавали вино у красивому срібному келиху італійської роботи. Це був не простий келих, той кубок дебютанток, тому що в ньому було надзвичайно майстерно та наївно вигравіювано ряд жвавих амурних сцен. Із кожним ковтком, що його робила молода особа, ці гравюри поступово оголялися, а всі придворні з цікавістю стежили за нею щоразу, коли вона опускала свого носика в келих, — чи червоніє вона, побачивши те, що виринає з-під випитого вина. Якщо дебютантка червоніла, вони сміялися з її невинності, якщо ж ні, то сміялися через те, що вона знає надто багато.

— Ви пропонуєте відродити цей звичай у Бекінгемському палаці? — спитала Анна.

— Ні. — відповів містер Скоган. — Я просто навів цей анекдот як ілюстрацію тих весело відвертих звичаїв XVI століття. Я міг би розповісти й багато інших анекдотів, які свідчать, що звичаї сімнадцятого й вісімнадцятого, п’ятнадцятого й чотирнадцятого сторіч, та й будь–якого іншого сторіччя, починаючи від часів Хаммурапі, були так само веселі й відверті. Єдиною епохою, коли звичаї не відзначалися такою веселою щирістю, було благословенної пам’яті дев’ятнадцяте століття. То був дивовижний виняток. І однак, виявляючи явну неповагу до історії, воно дивилося на свої страхітливі умовчання, як на щось нормальне, природне й правильне; відвертість попередніх п’ятнадцяти чи двадцяти тисяч років вважалася анормальною і порочною. То був курйозний феномен.

— Я цілком згодна. — Мері аж похлинулась від хвилювання, кваплячись висловитися. — Хавелок Елліс говорив…

Містер Скоган, як регулювальник, що зупиняє потік машин, підніс руку:

— Авжеж, він говорив. Я знаю. І це веде мене до наступної проблеми: природа протидії.

— Хавелок Елліс…

— Протидія, коли вона виникла, — а виникла вона незадовго до початку цього століття, — протидія вилилась у відвертість, але не в ту відвертість, яка панувала в минулому. Ми повернулися назад, але не до давньої веселої щирості, а до наукової відвертості. Все, що має відношення до Ероса, стало страшенно серйозним. Вдумливі молоді люди твердили в пресі, що віднині стане просто неможливим обернути на жарт будь–що, пов'язане з сексом. Професори писали товсті книги, в яких кохання було стерилізовано й проанатомовано. У серйозних молодих жінок, як–от у Мері, зробилося звичкою з філософським спокоєм обговорювати такі речі, лише натяку на які було б досить, щоб розбудити в юнакові шістдесятих років любовний шал. Без сумніву, усе це гідне поваги. А проте, містер Скоган зітхнув, — мені хотілося б, щоб до цього наукового запалу домішувалось хоч трохи життєрадісного духу Рабле й Чосера.

— Я з вами абсолютно не згодна, — заявила Мері. — Секс — не жарти, це серйозно.

— Можливо, — відповів містер Скоган. — Можливо, я безсоромний дід, бо мушу зізнатися, що не здатний завжди ставитися до цього абсолютно серйозно.

— Але ж послухайте… — розгнівано почала Мері. Її обличчя палало від збудження. Її щоки були схожі на два великі стиглі персики.

— Так, так, — правив своєї містер Скоган, — мені здається, що кохання — це єдиний із аспектів людського життя, в якому сміх і втіха мають перевагу, хоча б невелику, над нещастям і мукою.

— Я абсолютно не згодна, — сказала Мері.