Жовтий Кром

Запала мовчанка. Анна поглянула на годинник.

— Уже за чверть восьма, — зауважила вона. — Цікаво, коли ж приїде Айвор?

Вона підвелася зі свого шезлонга, сперлась на балюстраду тераси і подивилася в бік долини й далеких пагорбів. Під рівним світлом вечірнього сонця місцевість стала схожою на гравюру. 1 трава, й пшениця, і листя дерев тепер чітко вирізнялися, ніби зазнали якоїсь чудесної зміни.

— Дивіться! — раптом мовила Анна і показала пальцем у далечінь. На тому боці долини летіла понад небокраєм хмарка куряви, яку сонце запалило рожевим золотом. — Це Айвор. Ніхто інший так швидко не їздить.

Хмарка куряви скотилась у долину і зникла з очей. Клаксон оголосив про її наближення ревом морського лева. А за хвилину Айвор уже виринув із–за рогу будинку. Його волосся розвіювалося від швидкої їзди. Побачивши їх, він засміявся.

— Анно, люба, — гукнув він і обняв її, обняв Мері й мало не обняв містера Скогана. — Ну, ось і я. Я їхав з несосвітенною швидкістю. — У Айвора був багатий, але трохи своєрідний лексикон. — Я не спізнився до вечері? — Він виліз на балюстраду і сів там, теліпаючи ногами. Однією рукою обійняв велику кам’яну вазу для квітів і лагідно притулився щокою до її твердого замшілого боку. У нього було хвилясте каштанове волосся та дуже блискучі, неймовірно блакитні очі. Голова вузька, обличчя довгасте, ніс орлиний. Під старість — хоча важко було уявити Айвора старим — його риси могли змінитися і стати зловісними, як у Залізного Герцога. Але тепер, у двадцять шість років, вражала не форма його обличчя, а вираз. Вираз був чарівливий і життєрадісний, а усмішка осяйна. Він не залишався ані хвилини у спокої. Рухи його були рвучкі, але граційні. Здавалося, невичерпне джерело енергії живить його тендітне і струнке тіло.

— Ні, ти не запізнився.

— Ви прибули вчасно, щоб відповісти на одне запитання, — сказав містер Скоган. — Ми якраз сперечалися, чи вважати кохання серйозною річчю. А ви як гадаєте?

— Чи кохання серйозна річ? — перепитав Айвор. — Безперечно.

— Я ж казала! — тріумфуюче вигукнула Мері.

— Але в якому розумінні? — спитав містер Скоган.

— Я хотів сказати, що це серйозне діло. Воно ніколи не набридає.

— Розумію, — сказав містер Скоган. — Саме так.

— Коханню можна віддаватися, — вів далі Айвор, — завжди й усюди. Жінки навдивовижу однакові. Форми трохи різні, от і все. В Іспанії, — вільною рукою він окреслив кілька опуклостей, — їх неможливо обминути на сходах. В Англії, — він поєднав кінці вказівного й великого пальців і, опускаючи руку, зобразив уявний циліндр, — в Англії вони трубоподібні. Але їхні почуття завжди однакові. Принаймні з мого досвіду.

— Дуже радий це чути, — сказав містер Скоган.

Дами покинули товариство, і по колу пішов портвейн. Містер Скоган налив собі в склянку, передав карафу, відкинувся на спинку стільця і якусь мить мовчки роздивлявся на всі боки. Навкруг точилася лінива розмова, та він не зважав на неї; він посміхався якомусь власному дотепові. Гомбо помітив його посмішку.

— Що вас звеселяє? — запитав він.

— Я просто споглядав, як ви всі сидите навколо стола, — сказав містер Скоган.

— Хіба у нас такий смішний вигляд?

— Ні в якому разі. — чемно відповів містер Скоган. — Мене просто розважили мої власні думки.

- І про що вони?

— Найнепотрібніші й украй академічні думки. Я дивився на всіх вас по черзі й намагався уявити, на кого із перших шести цезарів був би схожий кожен із вас, якби вам випала нагода побути цезарем. Цезарі — то один із моїх пробних каменів, — пояснив містер Скоган. — Це типи, які діють, так би мовити, в порожнечі, людські істоти, що дійшли до свого логічного завершення. Звідси їхня неперевершена цінність у ролі пробного каменя, еталона. Коли я вперше когось зустрічаю, я ставлю собі таке запитання: «Якби цю людину зробити цезарем, на кого вона стала б схожою — на Юлія, Августа, Тіберія, Калігулу, Клавдія чи Нерона?» Я розглядаю кожну рису характеру, кожну розумову й емоційну схильність, кожне маленьке дивацтво і збільшую їх у тисячу разів. Образ, одержаний у результаті, дає мені цезарську формулу даного індивіда.

— А на кого з цезарів схожі ви?