Жовтий Кром

— Так і є! — вигукнув він — Сьогодні я вже вдруге пошився в дурні. Уперше це було з Дженні. — Він знову зареготав, і так весело, що Мері не втрималась і засміялася теж. Він не забирав руку, якою її обнімав, і все це було так натурально, що Мері більше не пручалася. Притулившись одне до одного, вони йшли понад басейном. Мері була надто низенька, і Айвор не міг зручно покласти голову їй на плече. Він пестливо потерся щокою об її густе, гладеньке волосся. Трохи згодом заспівав знову; ніч палко забриніла від його голосу. Потім поцілував Мері. Анна чи Мері, Мері чи Анна. Здається, нема особливої різниці, котра з двох. Звичайно, в деталях вони відрізняються, але загальне враження одне й те саме; а, зрештою, лише загальне враження має вагу.

Деніс спустився з пагорба.

— Хто тут поранився? — гукнув він.

— Це ти, Денісе? Я забила щиколотку - і коліно, і руку. Я вся побита.

— Сердешна Анна, — сказав він. І не стримавшися, додав: — Але ж безглуздо було кидатися в темряві з гори.

— Йолоп! — сердито вигукнула вона. В її голосі бриніли сльози. — Авжеж, безглуздо.

Він сів біля неї на траву і відчув, що вдихає легкі, чарівні пахощі, що завжди витали над нею.

— Запали сірника, — звеліла вона. — Я хочу оглянути свої рани. Він намацав у кишені коробку. Черкнув сірником, і вогник вихопив із мороку маленький казковий світ — обличчя Аннн, її мерехтливу жовту сукню, білі оголені руки, смужку зеленого дерну. А кругом густа чорна темрява. Анна простягла долоні; від падіння вони були забруднені травою й землею, а на лівій видніли два чи три червоні садна.

— Могло бути гірше, — сказала вона. Але Деніс був страшенно зворушений; а надто коли помітив на її віях росинки сліз, мимовільних сліз болю. Він витягнув носовичок і заходився обтирати бруд із пораненої руки. Сірник згас; другий запалювати вже не варто. Анна покірливо і вдячно дозволяла лікувати себе.

— Спасибі, — подякувала вона, коли Деніс скінчив обтирати й перев’язувати їй руку.

Її голос прозвучав так зворушливо, ніби вона раптом втратила свою зверхність, стала за нього молодшою, майже дитиною. Він здавався собі надзвичайно дужим і впевненим. Це відчуття було таке сильне, що він інстинктивно обняв її однією рукою. Вона підсунулася ближче, притулилась до нього, і вони сиділи так мовчки. Потім почули внизу тихі, але на диво чіткі в мовчазній темряві слова Айворової пісні. Він співав її далі:

Le lendemain Phillis plus lender,

Ne voulant deplaire au berger.

Fut trop heureuse de lui rendre,

Trente moutons pour un baiser.

Запала досить тривала тиша. Здавалося, час був потрібний на те, щоб одержати й віддати частину тих тридцяти поцілунків. Потім пісня полилася знову:

Le lendemain Phillis peu sage Aurait donne moutons et chien Pour un baiser que le volage A Lisette donnait pour rein.

Завмер останній звук, і запала цілковита тиша.

— Тобі легше? — прошепотів Деніс. — Тобі так зручно?

Вона ствердно кивнула на обидва запитання. «Trente moutons pour un baiser (тридцять овець за один поцілунок)». А хто він, Деніс, — волохата вівця чи пастух? Ні, тепер він рішуче відчував себе пастухом. Він був господарем, заступником. На нього накотилася хвиля хоробрості, п’янка, як вино. Він повернувся і став цілувати Анну в обличчя, спочатку трохи навмання, а потім влучніше, в уста.

Анна відхилила голову; він цілував її вухо, ніжну шию, що відкрилася, коли вона відвернулась.

— Ні. Денісе, не треба, — запротестувала вона.

— Чому?

— Це зашкодить нашій дружбі, а нам було так хороше!

— Дурниці! — сказав Деніс.

Вона спробувала пояснити.

— Розумієш, це… не наше амплуа. — То була правда. Вона ніколи не бачила в Денісі чоловіка, який може стати коханцем. Він був такий безглуздо молодий, такий… такий… Вона не могла знайти слушного прикметника, але добре знала, про що йдеться.

— Чому не наше. І, до речі, це жахливе й недоладне слово.

— Тому, що не наше.

— А я кажу, що наше.

— Можеш собі казати. А я знаю, що не наше.

— Я примушу тебе змінити думку.

— Г аразд, Денісе. Але тобі доведеться зробити це іншим разом.

Мені треба йти додому й опустити ногу в гарячу воду. Вона вже пухне. Здоров’ям, звичайно, нехтувати не слід. Деніс неохоче підвівся й допоміг своїй дамі стати на ноги. Анна обережно ступила крок.

— Ой! — вона схитнулася і важко сперлась на його руку.

— Я понесу тебе, — запропонував Деніс. Він ніколи не пробував нести жінку, але в кіно це завжди здавалося простою річчю.

— Ти не зможеш, — сказала Анна.

— Ще й як зможу. — Деніс відчув себе дужчим і впевненішим, ніж будь–коли. — Обійми мене за шию, — наказав він. Коли вона це зробила, нахилився, підхопив її під коліна і відірвав від землі. Господи, оце тягар! Хитаючись, ступив п’ять кроків схилом угору, після чого майже втратив рівновагу, і йому довелося мерщій опустити свою ношу, або, скоріше, гепнути її на землю.

Анна затіпалася від сміху.