Жовтий Кром

Генрі Уїмбуш по дорозі додому думав про книги, які він подарує Меморіальній Бібліотеці. Він звернув на стежку через поле; це приємніше, ніж іти дорогою. Біля першого перелазу стояв гурт сільських підлітків, одягнених в огидні, погано пошиті чорні костюми, які в Англії кожну неділю чи свято перетворюють на похорон. Вони реготали й курили і розступилися перед Генрі Уїмбушем, торкаючись капелюхів, коли він повз них проходив. Він відповів на їхнє вітання; але його обличчя, що зливалося в одне ціле з сірим котелком, залишилося незворушним.

За часів сера Фердінандо чи його сина сера Джуліуса, подумав Генрі Уїмбуш, ці молодики веселилися б у неділю навіть у Кромі, цьому відлюдному сільському замкові. Стріляли б із лука, грали в кеглі, танцювали. Тепер у них не було ніяких розваг, крім паскудного Бодихемового клубу хлопчиків, де все було заборонено, та, зрідка, танців або концертів, які влаштовував Уїмбуш. Нудьга або урбаністичні розваги в столиці графства — такий вибір залишався цим бідолашним хлопцям. Сільських гулянок більше не було; їх знищили пуритани.

Він пригадав, що в «Щоденнику» Меннінгема 1 за 1600 рік є дивне місце, дуже дивне місце. Якісь члени міського магістрату в Беркншрі, пуритани, натрапили на скандальне видовище. Однієї місячної літньої ночі вони їхали верхи в супроводі загону місцевих стражників і десь серед пагорбів побачили гурт голих чоловіків і жінок, що танцювали між оборами для овець. Члени магістрату та їхні люди спрямували коней на юрму. Якими ж, певно, безпорадними відчули себе ті бідолаги: голі проти озброєних вершників. Танцюристів заарештували, відшмагали, кинули до в'язниці й посадовили в колодки; відтоді місячний танок ніколи більше не танцювали. Який вікодавній, земний, вакхічний ритуал знайшов тут свій кінець? — думав Г енрі Уїмбуш. Чи не танцювали їхні предки під місячним сяйвом ще тоді, коли про Адама та Єву ніхто й не чув… Йому подобалося так думати… А тепер цього вже нема. Ці мляві молодики, якщо їм закортить танцювати, змушені будуть їхати велосипедом шість миль, до міста. Село запустіло, воно позбавлене власного життя, власних радощів. Благочестиві члени магістрату назавжди загасили веселий вогник, що горів з передковічних часів.

Па Тулліїгробі п'ятнадцять віків.

Незмінний і чистий, тон вогник горів.

Він подумки повторював ці рядки і сумно думав про минуле, що навіки пішло в забуття.

Довга сигара Генрі Уїмбуша курилася запашним димом. У нього на колінах лежала «Історія Крому»; він неквапно перегортав сторінки.

— Навіть не знаю, який уривок вам прочитати сьогодні, — замислено мовив він. — Не позбавлені інтересу подорожі сера Фердінандо. А його син, сер Джуліус, терпів від манії, ніби в його поті зароджуються мухи; кінець кінцем це призвело його до самогубства. Або сер Кіпріан. — Він почав гортати швидше. — Або сер Генрі. Або сер Джордж… Ні, мабуть, я не читатиму ні про кого з них.

— Але ви мусите щось прочитати, — зажадав містер Скоган, вийнявши люльку з рота.

— Либонь, я прочитаю вам про свого діда, — сказав Г енрі Уїмбуш, — і про події, які передували його одруженню із старшою дочкою останнього сера Фердінандо.

— Г аразд, — погодився містер Скоган. — Ми слухаємо.

— Перше ніж я почну читати, — сказав Генрі Уїмбуш, підводячи очі від книги і скидаючи пенсне, яке тільки–но почепив на носа, — я повинен сказати кілька слів про сера Фердінандо, останнього з Лепітів. Після смерті чесного й безталанного сера Геркулеса Фердінандо зробився володарем фамільного багатства, яке значно збільшилося завдяки хазяйновитості та ощадливості його батька; він одразу ж поставив собі за мету прогайнувати його, що й робив — весело й на широку ногу. На той час, коли йому минуло сорок років, він проїв, а, головне, пропив і пролюбив майже половину своєї маєтності і неминуче позбувся б незабаром і решти, коли б не закохався в дочку парафіяльного священика, та так нестямно, що запропонував їй руку й серце. Дівчина дала згоду і менш ніж за рік стала повновладною господинею в Кромі і над своїм чоловіком. У вдачі сера Фердінандо відбулися разючі зміни. Він зробився ощадливим, акуратним і навіть здержливим, бо рідко тепер випивав більш як півтори пляшки портвейну за один раз. Занепала маєтність Лепітів знов почала зростати, і це незважаючи на важкі часи (бо сер Фердінандо одружився 1809 року, в розпалі наполеонівських війн). Здавалося, серу Фердінандові судилася щаслива й шанована старість у колі своїх дітей — а леді Лепіт уже подарувала йому трьох дочок, і не було підстав сумніватися, що вона народить іще багато дочок, а також синів. Однак провидіння постановило інакше. Наполеон, який накоїв стільки лиха, став також причиною, хоч і непрямою, передчасної смерті цієї виправленої людини.