Жовтий Кром

У замку зібралося добірне товариство; список гостей прикрашали імена двох титулованих молодих людей, що досягли шлюбного віку. Джордж сподівався, що сільське повітря, спокій і навколишня природа зможуть повернути трьом сестрам апетит та рум’янець. Він помилився. За першим же обідом Джорджіана з’їла лише одну оливку, дві чи три солоні мигдалини й півперсика. Вона була так само бліда, як і завжди. Коли всі їли, вона говорила про кохання.

— Справжнє кохання, безмежне і вічне, — мовила вона, — може існувати лише у вічності. Індіана і сер Родольф справили містичне весілля своїх душ, стрибнувши у Ніагару!. Кохання несумісне з життям. Дві істоти, що по–справжньому кохають одна одну, бажають не жити, а померти разом.

— Ну, ну, люба моя, — сказала леді Лепіт, опасиста й практична. — Що сталося б з майбутніми поколіннями, якби весь світ жив за твоїми принципами?

— Мамо!.. — вигукнула Джорджіана й опустила очі.

— У дні моєї молодості, — правила своєї леді Лепіт, — мене просто підняли б на сміх, коли б я виголосила щось подібне. Але тоді душі ще не були в моді, як нині, і ми не вбачали в смерті ніякої поезії. Це було просто неприємно.

— Мамо!.. — благально зойкнули Еммеліна та Кароліна в один голос.

— У дні моєї молодості, — леді Лепіт захопила ця тема; здавалося, тепер ніщо не зможе її зупинити, — у дні моєї молодості, коли людина не їла, вважали, що їй треба дати ревінь. Нині ж…

Почувся стогін; Джорджіана зомліла, впавши на плече лордові Тімпані. Це був відчайдушний засіб, але він досяг мети. Леді Лепіт зупинилася.

Дні минали в безтурботних розвагах. На все веселе товариство єдиним нещасним був Джордж. Лорд Тімпані упадав коло Джорджіани, і було ясно, що до нього ставляться прихильно. Джордж усе бачив, і життя перетворилося для нього на пекло ревнощів та розпачу. Товариство галасливих молодиків стало для нього нестерпне; він сахався їх, шукаючи темряви й самоти. Якось уранці, втікши від них під якимось приводом, він повернувся до будинку сам один. Молоді люди купалися внизу в басейні; звідти чулися вигуки й сміх, і будинок здавався ще мовчазнішим і геть безлюдним. Чарівні сестри та їхня матуся все ще перебували у своїх покоях; за звичаєм, вони з’являлись тільки до другого сніданку, отже, вранці гості–чоловіки були полишені на самих себе. Джордж сів у залі й поринув у свої думки.

Щохвилини вона може вмерти; щохвилини може стати леді Тімпані. Це було страшно, страшно. Якщо вона помре, він теж не житиме; він піде за нею у домовину. Якщо ж зона стане леді Тімпані, тоді… О, тоді знайти вихід буде не так просто. Якщо вона стане леді Тімпані… Навіть подумати про це страшно. А що як вона закохалася в Тімпані — хоча видається неймовірним, щоб хтось міг закохатися в Тімпані, — що як вона не може жити без нього? Він усе ще плутався у своїх жахливих припущеннях, коли годинник пробив дванадцяту. Під останній удар, неначе автомат, приведений у рух годинниковим механізмом, із дверей, які поєднували господарські приміщення із залою, раптом вигулькнула маленька служниця з великою накритою тацею. Джордж із лінивою цікавістю спостерігав за нею із свого глибокого крісла (сам, певна річ, залишаючись непоміченим). Вона продріботіла через кімнату й зупинилася перед стіною, на якій, здавалося, не було нічого, крім панельної обшивки. Простягла руку, і там, на превеликий подив Джорджа, розчинилися дверцята, за якими видніли кручені сходи. Повернувшися боком, щоб пронести тацю крізь вузькі двері, служника спритним краб’ячнм рухом шугнула всередину. Двері за нею причинилися й клацнули. За хвилину вони знов відчинилися, і служниця, уже без таці, швидко пройшла назад і зникла в напрямку кухні. Джордж спробував повернутися до своїх роздумів, але якась невтримна цікавість спрямовувала його думки до потайних дверцят, сходів, маленької служниці. Даремно він переконував себе, що його хата з краю, що намагання розкрити секрет цих дверцят і таємничих сходів за ними буде безпардонним нахабством. Усе даремно; не менше п’яти хвилин він героїчно опирався своїй цікавості, але потім побачив, що стоїть перед смужкою панельної обшивки, крізь яку зникла служниця. Досить було одного погляду, щоб визначити положення потаємних дверцят — потаємних, зрозумів він, лише для того, хто дивився неуважно. То були найзвичайнісінькі двері, на одному рівні з панеллю. Їх не зраджувала ані засувка, ані ручка; лише маленька клямка, захована глибоко в деревині, запрошувала, щоб її натиснули. Джордж дивувався, як це він не помітив двері раніше; тепер, після того як він їх побачив, вони просто лізли в очі, були не менш помітні, ніж дверцята шафи з фальшивими полицями та макетами книжок. Він прочинив двері й зазирнув усередину. Старі дубові сходи закручувалися вгору і десь там зникали. Маленьке схоже на щілину віконце пропускало денне світло; він стояв у самому низу центральної вежі, а віконце виходило на терасу; внизу, в басейні, все ще галасували й хлюпалися.