Жовтий Кром

Джордж зачинив двері й повернувся на своє місце. Однак його цікавість не вгамувалася. Більше того, вона тільки посилилась. Куди ведуть сходи? Куди ходила маленька служниця? Це його не стосується, твердив він собі, це його не стосується. Спробував читати, але думками був далеко. О чверть на першу мелодійно продзвонив годинник. Ураз наважившись, Джордж підвівся, перейшов кімнату, відчинив приховані дверцята і став підніматися сходами. Він проминув перше віконце і дійшов до наступного. На мить зупинився, щоб звести дух; його серце ганебно калатало, неначе він наближався до незнаної небезпеки. Так порядні люди не роблять, говорив собі Джордж, це жахлива невихованість. Навшпиньках він піднімався вище й вище, поки опинився перед дверима. Прислухався. Не чутно було ані звуку. Припавши оком до замкової шпарини, він не побачив нічого, тільки білу, освітлену сонцем стіну. Підбадьорений, повернув ручку і ступив на поріг. І тут його очам відкрилася дивовижна картина.

Посеред освітленої сонцем маленької кімнати (тепер там будуар Прісілли, — зауважив мимохідь містер Уїмбуш) стояв круглий столик червоного дерева. На його блискучій поверхні відбивалися кришталь, порцеляна і срібло — усі атрибути вишуканої трапези. Холодне курча, ваза з фруктами, великий окіст, розрізаний до ніжної біло–рожевої середини, холодний пудинг з родзинками, пляшка рейнвейну та карафа кларету змагалися за місце на цьому розкішному столі. А за столом сиділи три сестри, три чарівні Лепіт - і їли!

Коли в дверях раптом з’явився Джордж, вони всі подивились на нього і тепер сиділи, заклякнувши від подиву. Джорджіана, що сиділа напроти дверей, втупила в нього свої величезні чорні очі. Між великим та вказівним пальцями правої руки вона тримала курчачу ніжку; граціозно вигнутий мізинець був відставлений убік. Курчача ніжка так і не дійшла до її розкритого рота, зависнувши на півдорозі. Обидві її сестри повернулися, щоб глянути на непроханого гостя. Кароліна все ще стискала в руках виделку й ніж; пальці Еммеліни обвилися навкоко ніжки келиха з кларетом. Ця німа сцена тривала, як їм здалося, нескінченно довго. Усі застигли, ніби скульптурна група. Потім усе прийшло в рух. Джорджіана впустила курчаче стегенце, ніж та виделка Кароліни із дзенькотом упали на тарілку. Еммеліна, зойкнувши, підхопилась на ноги. Хвиля паніки досягла й Джорджа; він повернувся і, белькочучи на бігу щось нерозбірливе, кинувся геть із кімнати - і далі вниз по кручених сходах. У залі зупинився, і тут, сам один у мовчазному домі, став сміятися.

Під час ланчу помітили, що сестри їдять трохи більше, ніж завжди. Джорджіана поколупала квасолю і з’їла цілу ложку телячого холодцю.

«Сьогодні я почуваю себе трохи краще, — повідомила вона лордові Тімпані, коли він привітав її з відродженням апетиту. — Трохи матеріальнішою», — додала вона з нервовим сміхом. Підвівши очі й зустрівши погляд Джорджа, почервоніла й мерщій відвернулася.

Того ж таки дня пополудні вони на хвильку залишилися сам на сам у саду.

— Ви нікому не скажете, Джордже? Обіцяйте, що ви нікому не скажете, — благала вона. — Ми здамося всім такими смішними. Адже їсти — це так недуховно. Дайте мені слово, що ви нікому не розповісте.

— Розповім, — брутально відказав Джордж. — Я розповім усім, якщо тільки…

— Це шантаж.

— Нехай і так, — погодився Джордж. — Я дам вам двадцять чотири години на роздуми.

Звичайно, леді Лепіт була розчарована; вона розраховувала на краще — на Тімпані й на корону пера. Але, зрештою, і Джордж був не такий уже поганий. Вони справили весілля перед Новим роком».

— Бідолашний дідусь! — додав містер Уїмбуш, закривши книгу і скинувши пенсне. — Коли я читаю в газетах про гноблені народності, то згадую його. — Він припалив згаслу сигару. — Це було матріархальне врядування, надзвичайно централізоване і позбавлене представницьких інституцій.

Генрі Уїмбуш замовк. У тиші знову стало чути, як Айвор пошепки дає пояснення до своїх малюнків із життя духів. Прісілла, яка задрімала, зненацька прокинулась.

— Що таке? — спитала вона зляканим голосом людини, раптово пробудженої від сну.

Дженні вловила її слова. Вона підвела голову, всміхнулася й заспокійливо мовила:

— Це про шинку.

— Що про шинку?

— А те, що читав Г енрі. — Вона закрила свій червоний блокнот і натягла на нього гумову стяжку. Потім, підвівшись, оголосила: — Я йду спати.

- І я, — сказала Анна, позіхаючи, та в неї не було сил устати з фотеля.

Ніч була гаряча й задушлива. Фіранки недвижно висіли по боках відчинених вікон. Обмахуючись портретом Астральної Істоти, Айвор висунувся у темряву і голосно зітхнув.

— Повітря, як вата, — повідомив він.

— Після півночі буде прохолодніше, — сказав Генрі Уїмбуш і обережно додав: — Я так гадаю. Інакше я не зможу заснути.

Прісілла повернула голову в його бік; монументальна зачіска хиталася при найменшому її русі.

— Ви повинні зробити зусилля, — мовила вона. — Коли я не можу заснути, то концентрую свою волю і кажу: «Я спатиму, я вже сплю!»

І миттю засинаю. Ось що значить сила думки.