Жовтий Кром

— Я ж казала, що ти не зможеш, мій бідолашний Денісе.

— Зможу, — невпевнено мовив Деніс. — Я спробую ще раз.

— Дуже мило з твого боку пропонувати це, та я вже краще піду сама. — Вона сперлась на його плече і повільно зашкутильгала вгору. — Бідолашний мій Деніс! — знову засміялась Анна.

Зганьблений, Деніс мовчав. Здавалося неймовірним, що лише дві хвилини тому він тримав Анну в обіймах, цілував її. Неймовірно. Тоді вона була безпорадна, наче дитина. Тепер знову відчувала свою зверхність, стала далекою, жаданою і неприступною. Як він міг так пошитись у дурні — взятися її нести! До будинку Деніс підійшов у стані глибокої пригніченості.

Він допоміг Анні піднятись нагору, залишив її під доглядом покоївки і знову зійшов до вітальні. Деніс був здивований, побачивши, що всі сидять на тих самих місцях, де він їх покинув. Він чомусь сподівався, що все буде зовсім інакше — здавалося, минула ціла вічність відтоді, як він пішов. Усі мовчать, як прокляті, подумав він. Люлька містера Скогана шкварчала й далі; то був єдиний звук. Генрі Уїмбуш досі не відірвався від своїх рахункових книг. Він щойно зробив відкриття, що сер Фердінандо мав звичку ціле літо їсти устриці, незважаючи на відсутність виправдувальних «г» (Мається на увалі, що в англійських назвах літніх місяців - June, July, August — нема літери r. О цій норі устриць звичайно не їдять, бо вони ще не смачні). Гомбо читав, почепивши на ніс рогові окуляри. Дженні з таємничим виглядом щось черкала в червоному блокноті. Прісілла сиділа в своєму улюбленому кріслі біля каміна і переглядала стос малюнків. Вона брала їх один по одному і, відкинувши назад голову, увінчану монументальною оранжевою зачіскою, довго й уважно роздивлялася малюнок крізь приплющені повіки, тримаючи його у витягнутій руці. На ній була сукня кольору морської води, на присипаному ліловою пудрою декольте виблискували діаманти. З рота стримів довжелезний мундштук. У височезну копицю волосся теж було вставлено діаманти; вони мінилися, коли Прісілла поводила головою. Малюнки були Айворові — зарисовки з Життя Духів, виконані під час екстатичних подорожей у кращий світ. На зворотному боці кожного аркуша були пояснювальні написи: «Портрет ангела, 15 березня 20 р.», «Астральні істоти під час гри, 3 грудня 19 р.», «Група душ при переході у верхню сферу, 21 травня 21 р.». Перш ніж подивитися на малюнок, Прісілла перевертала його й читала назву на звороті. Хоч як ревно вона старалася — Прісіллі жодного разу не пощастило побачити духів чи встановити хоч якийсь зв'язок із потойбічним світом. Їй доводилось задовольнятися розповідями.

— Куди ж ви поділи всіх інших? — спитала вона, коли Деніс увійшов до кімнати.

Він відловів, що Анна пішла спочивати, а Айвор з Мері залишилися в саду. Вибрав зручне крісло, взяв книжку і спробував заспокоїтися, читаючи. М’яко лилося світло від лампи, усе було непорушне, якщо не зважати на шарудіння малюнків у руках Прісілли. Усі мовчать, як прокляті, подумки повторив Деніс, всі мовчать, як прокляті…

Айвор і Мері прийшли тільки через годину.

— Ми дивилися, як сходить місяць, — сказав Айвор.

— Розумієте, він якраз на ущербі, тобто між другою чвертю і повнею, — дуже по–науковому пояснила Мері.

— Там, у саду так чудово. Дерева, пахощі квітів, зорі, — Айвор змахнув руками. — А коли зійшов місяць, то я аж заридав.

Він сів за фортепіано і підняв віко.

— Падало безліч метеоритів, — мовила Мері, не звертаючись ні до кого зокрема. — Очевидно, Земля саме потрапила під літній метеоритний потік. У липні і в серпні…

Та Айвор уже вдарив по клавішах. Він грав про сади, зорі, пахощі квітів, схід місяця. Він навіть втулив солов’я, якого там не було. Мері дивилася й слухала, напіврозкривши уста. Всі інші робили кожен своє і, здавалося, музика Айвора їх зовсім не турбувала. Саме цього липневого дня рівно триста п'ятдесят років тому сер Фердінандо з'їв сім дюжин устриць. Відкривши цей факт, Генрі Уїмбуш зазнав невимовно солодкої втіхи. Він знаходив особливу радість у святкуванні пам’ятних дат. Трьохсотп'ятдесятирічні роковини семи дюжин устриць… Шкода, що він не знав цього перед обідом; він би звелів подати шампанське.

Перед сном Мері нанесла візит Анні. У її кімнаті світло не горіло, але вона ще не спала.

— Чому ви не пішли з нами в сад? — спитала Мері.

— Я впала й звихнула ногу. Деніс допоміг мені дістатись додому.

Мері висловила їй щире співчуття. У душі вона також відчула полегшення, дізнавшись, що відсутність Анни пояснюється так просто. Там, у саду їй спало на думку, що, може, їх залишили сам на сам з Айвором навмисне.

У цьому було щось трохи louche (підозріле, двозначне). Не те щоб вона надавала цій події ваги, зовсім ні. Але їй не хотілося б стати жертвою інсценування.