Жовтий Кром

З другого боку від Г енрі Уїмбуша сяяло рожевою дитинністю і суворою цнотою кругле, як місяць, личко Мері Брейсгердл. їй було близько двадцяти трьох років, але ніхто б їй стільки не дав. Коротко підстрижене, як у пажа, волосся пружним золотим дзвіночком спадало їй на щоки. У неї були великі блакитні порцелянові очі, що дивилися з невинною і часом спантеличеною серйозністю.

Поруч із Мері непорушно й прямо сидів маленький, дуже худий чоловік. Зовні містер Скоган скидався на одного з вимерлих птероящерів мезозойської ери. Ніс у нього був, як дзьоб, а чорні очі поблискували, як у берестянки. Проте він був позбавлений пташиної тендітності, грації чи легкості. Брунатна шкіра на його зморшкуватому обличчі мала вигляд сухої луски. Руки були схожі на лапи крокодила. Рухався він рвучко й безладно, як ящірка або годинниковий механізм. Голос мав тонкий, як звук флейти, і якийсь ніби сухий. Шкільний товариш і ровесник Генрі Уїмбуша, містер Скоган завжди здавався значно старшим за нього, зате був по–юнацькому жвавий, не те що той — незворушний аристократ з обличчям, схожим на сірий котелок.

Якщо містер Скоган був подібний до викопного ящера, то в Гомбо все було цілком і істинно людське. Коли б його зобразили на гравюрі в якійсь із давніх книжок з природничої історії, що видавалися в тридцятих роках минулого століття, то він міг би уособлювати тип Homo sapiens — честь, що в ті часи звичайно випадала лордові Байрону. І справді, якби йому довше волосся й тендітнішу шию, Гомбо мав би абсолютно байронічний вигляд, ба навіть більш ніж байронічний, тому що Гомбо був провансалець за походженням, чорнявий юний корсар тридцяти років, з блискучими зубами та великими гарячими темними очима. Деніс дивився на нього із почуттям, схожим на ревнощі. Він заздрив його талантові: якби ж то він умів так само добре складати вірші, як Гомбо пише картини! А в цю хвилину він заздрив ще й зовнішності Гомбо, його енергії, невимушеності його манер. Нічого дивного, якщо він сподобається Анні. Сподобається! Тут може статися навіть гірше, скрушно подумав Деніс, ідучи з Прісіллою вздовж тераси.

Підходячи до столу, вони могли бачити лише спинку дуже низько опущеного шезлонга, що стояв між Гомбо і містером Скоганом. Над шезлонгом нахилився Гомбо. Його жваве обличчя весь час рухалося: він усміхався, сміявся, енергійно жестикулював руками. З глибини шезлонга долинув м’який, лінивий сміх. Почувши його, Деніс здригнувся. Цей сміх — як добре він його знав! Які почуття він будив у ньому! Деніс прискорив ходу.

Анна скоріше лежала, ніж сиділа у своєму низькому шезлонгу. Струнке й довге, її тіло здавалося втіленням апатичної, лінивої рапії. Риси оповитого м’яким каштановим волоссям обличчя були такі правильні, що вона скидалася на ляльку. Це враження посилювалось у ті моменти, коли її овальне обличчя з ясно–голубими очима й довгими віями нічого не виражало: коли воно ставало застиглою восковою маскою. Вона — рідна племінниця Генрі Уїмбуша. Той котелковий колір обличчя — це одна з фамільних рис Уїмбушів; він передавався у спадок, і в жіночої половини роду його проявом стали отака лялькова невиразність. Але на цій масці, неначе весела танцювальна мелодія на тлі одноманітного гудіння басів, вигравали й інші риси, успадковані Анною, — жвавий сміх, легкий іронічний гумор - і мінилася ціла гама настроїв. Тепер, коли Деніс дивився на неї зверху вниз, вона посміхалася. Він називав її посмішку кошачою, сам як слід не знаючи чому. Уста були стулені, а в кутиках рота позначилися дві ледь помітні рисочки. У цих складочках, і в зморшках навколо приплющених очей, і в самих очах, що виблискували й сміялися за примруженими повіками, ховалася сила–силенна єхидних і веселих бісенят. Привітавшись, Деніс знайшов вільний стілець між Гомбо та Дженні й сів.

— Як ся маєте, Дженні? — гукнув він.

Дженні мовчки кивнула й загадково посміхнулася, неначе її самопочуття становило таємницю, що не підлягає розголосу.

— Що нового сталося в Лондоні, відколи мене там не було? — запитала Анна з глибини шезлонга.

Ось він, довгоочікуваний момент; надзвичайно цікава оповідь уже готова була политися з Денісових уст.

— Почати з того… — заговорив Деніс, щасливо всміхаючись.

— Вам Прісілла вже казала про нашу велику археологічну знахідку?.. — Генрі Уїмбуш весь подався вперед. Оповідь про лондонські події гинула, ще й не народившись.

— Почати з того, — розпачливо пробелькотів Деніс, — що був Балет…

— На тому тижні, — провадив містер Уїмбуш лагідно й невблаганно, — ми відкопали п’ятдесят ярдів дубових водостічних труб, прості дерев’яні стовбури з продовбаними всередині отворами. Дуже, дуже цікаво. Або їх уклали ченці в XV столітті, або ж…

Деніс понуро слухав.

— Це надзвичайно! — мовив він, коли містер Уїмбуш скінчив. — Це просто надзвичайно! — Він узяв ще шматок пирога. Тепер йому вже не хотілося розповідати про Лондон. Настрій було зіпсовано.

Серйозні блакитні очі Мері вже давно були звернені на нього.

— Що ви написали останнім часом? — спитала вона. Що ж, буде приємно поговорити про літературу.