Жовтий Кром

— О, вірші та прозу, — відповів Деніс. — Тільки вірші та прозу, більше нічого.

— Прозу? — злякано перепитав містер Скоган. — Ви пишете прозу?

— Так.

— Часом не роман?

— Атож.

— Бідолашний Деніс! — зойкнув містер Скоган. — Про що ж ви пишете?

Деніс відчув себе досить ніяково.

— О, про звичайнісінькі речі.

— Лу, аякже, — простогнав містер Скоган. — Я зараз розповім сюжет замість вас. Змалку Персі, головний герой, ніколи не вів перед у дитячих іграх, але був дуже розумний хлопчик. Він проходить через звичайнісіньку закриту школу та звичайнісінький університет і приїздить до Лондона, де живе серед митців. Тяжка думка не дає йому спокою: він відчуває, що несе на своїх плечах усесвітній тягар. Згодом він пише талановитий роман, спізнає ніжне кохання і в кінці роману йде у світле Майбуття.

Деніс густо почервонів. Містер Скоган змалював план його роману з жахливою точністю. Він спробував засміятися.

— Ви помиляєтеся, — сказав він. — Мій роман зовсім інакший.

Це була героїчна брехня. Він подумав, що, на щастя, написано лише два розділи. Він порве їх на клапті сьогодні ж увечері, тільки–но розпакує речі.

Містер Скоган не звернув уваги на його слова й повів далі:

- І чого це ви, молоді люди, весь час пишете про такі нецікаві речі, як умонастрій юнацтва й митців? Професіоналам–антропологам, що так полюбляють студіювати вірування наших чорношкірих братів, буває іноді цікаво заглибитися також у філософські пошуки студентів. Але нормальну дорослу людину, як от мене, не можуть хвилювати їхні духовні запити. І, зрештою, навіть в Англії, навіть у Німеччині та Росії дорослих людей набагато більше, ніж молоді. Що ж до митців, то їхні суто естетичні проблеми настільки далекі від тих, які цікавлять нормальну людину, що для звичайного читача опис їхніх духовних поневірянь не менш нудна матерія, ніж яка–небудь математична розвідка. Серйозна книга, яка описує митців лише як митців, абсолютно нечитабельна, а книжку, де про них написано як про коханців, батьків родин, алкоголіків, героїв тощо, просто не варт писати. Жан—Крістоф — це заяложений літературний тип митця, так само як професор Радіум із «Смішного калейдоскопа» — заяложений тип ученого.

— Мені сумно чути, що я в усьому такий нецікавий, — зауважив Гомбо.

— Не в усьому, любий Гомбо, — швидко пояснив містер Скоган. — Я не сумніваюся, що як коханець або алкоголік ви являєте собою надзвичайно привабливий екземпляр. Але як створювач форм — ви самі повинні це визнати — ви таки не цікаві.

— Я з вами абсолютно не згодна, — вигукнула Мері. Розмовляючи, вона завжди ніби захлиналася й хапала ротом повітря, роблячи паузи. — Я знайома з багатьма митцями і завжди вважала, що їхній духовний світ дуже цікавий.

собливо в Парижі. От, наприклад, Чуплітський. Цієї весни в Парижі я бачила дуже багато Чуплітського.

— Ну, в такому разі, ви — виняток. Мері, ви — виняток, — відповів містер Скоган. — Ви просто femme superieure (видатна жінка).

Рум’янець насолоди перетворив обличчя Мері на повний місяць.

Прокинувшись наступного ранку, Деніс побачив яскраве сонце на безхмарному небі. Він вирішив одягнути білі фланелеві штани, чорну куртку й шовкову сорочку з новою краваткою персикового кольору. А які черевики? Звичайно, білі, але й чорні з лакованої шкіри — теж було б непогано. Кілька хвилин він лежав у ліжку, розв’язуючи цю проблему. Перш ніж зійти вниз (він таки вибрав лаковану шкіру), Деніс критично оглянув себе у дзеркалі. Його волосся могло бути б і золотавішим, подумав він. А то воно має якийсь зеленуватий відтінок. Зате чоло гарне й високе, щоправда, підборіддя недосить випнуте. Краще б якби ніс був трохи довший, та нічого, непогано й так. Очі йому, звичайно, личилЬ б сині, а не зелені. Зате куртка в нього гарного краю, а майстерно підкладена вата робить його значно дужчим, ніж він є насправді. Його ноги в білих холошах були довгі й стрункі. Задоволений, він спустився сходами. Усі вже поснідали, окрім нього та Дженні.

— Сподіваюся, ви спали гарно, — сказав він.

— Справді, це так чудово, — відповіла Дженні, кивнувши двічі головою. — Але на минулому тижні були дуже жахливі грози.

Рівнобіжні лінії, подумав Деніс, зустрічаються лише в нескінченності. Він може довіку торочити про «чарівні цілющі сни», а вона до кінця світу — про погоду. Чи поталанило хоч одній людині досягти з кимось взаєморозуміння? Всі ми — рівнобіжні лінії. Дженні тільки трохи рівнобіжніша за інших.

— Вони дуже страшні, ці грози, — сказав він, беручись до вівсянки. — Ви згодні? Чи, може, вам невідомий страх?

— Ні, під час грози я завжди лягаю в постіль. Так безпечніше.

— Чому?

— Тому що блискавка падає зверху вниз, а не летить горизонтально, — сказала Дженні. — Якщо ляжете, ви опинитеся поза струмом.

— Дуже дотепно.

— Це — правда.

Запала мовчанка. Деніс упорався з вівсянкою і поклав собі бекону. Не знаючи, що сказати далі, а також через те, що йому раптом згадалась абсурдна фраза містера Скогана, він повернувся до Дженні й спитав:

— А ви себе вважаєте femme supérieure?

Йому довелося повторити запитання кілька разів, перш ніж Дженні збагнула його зміст.