Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Сам того не усвідомлюючи, він звернув на північ, крокуючи старовинною занедбаною вулицею, де тепер на кожному кроці висіли таблички про здавання в оренду житла та контор і де все ще витав дух витонченості та манірності ери перук[69], що наче застигла в часі: широкий тротуар, вимощена бруківкою дорога, обабіч якої вервечкою вишикували похмурі будинки з довгастими вузькими вікнами, що дивилися з пощерблених цегляних стін. Дайсон поспішав, бо хотів ще попрацювати над одним епізодом. Його фантазія розгулялася настільки, що в його уяві той фрагмент розрісся до окремого розділу, і він думав над подробицями, які потім змалює з особливою насолодою. Добре, що в місті є тихі вулички, де можна прогулятися, і він подумки перетворив ту місцину на свій особистий кабінет, пообіцявши собі час від часу сюди навідуватися. Не замислюючись над тим, куди іде, він знову звернув на схід і незабаром опинився на забутій Богом вуличці, всіяній сірими двоповерховими будинками, що вела в пустельну порожнечу якихось цегляних споруд і проходів позаду височезних заводських стін, і все те було захаращене сміттям із занедбаних, ледь освітлених довколишніх угідь. Ще один крутий поворот — і перед ним неочікувано виріс пагорб, що стояв посеред рівнини, крутий схил якого був поцяткований ліхтарями. З нетерплячістю дослідника Дайсон попрямував туди, намагаючись збагнути, куди його завели обхідні стежки. Тутешня архітектура на вигляд була наче й пристойна, але до неможливого огидна. Будівельник, що загубився десь у глибокому мороці ранніх двадцятих, задумав побудувати вілли-близнята із сірої цегли, що своїми обрисами нагадували Парфенон, з класичними широкими виступами ліпнини. Назва вулиці була Дайсону незнайомою, але ще більше здивування викликало те, що в уяві проектанта мало втілитися у сквер — несиметрична ділянка на верхівці пагорба, поросла травою та засохлими деревами, що також була витримана в стилі Парфенону. Позаду вимальовувалися загадкові й дикі у своїй неправильності ряди будинків: убогі, вицвілі хатини, брудні й пошарпані, сусідили з претензійними, ошатними маєтками з металевими віконницями та мідними дверними молотками, начищеними до такого блиску, ніби належали лікарю в якомусь далекому провінційному містечку. Такі несподіванки і відкриття почали втомлювати Дайсона, і він радо подався до яскраво освітленого пабу з наміром продегустувати напої, якими частували мешканців цієї околиці, такої ж далекої та загадкової для нього, як Лівія, Памфілія та деякі місцини поблизу Месопотамії. Гомін голосів, що долинав ізсередини, підказував йому, що він от-от стане учасником справжнісінького засідання лондонських робітників, тож він почав роззиратися в пошуках окремого входу для поважних відвідувачів. Умостившись на убогій лавчині й замовивши кухоль пива, він почав дослухатися до розмов у загальній залі. То були пустопорожні балачки звичайнісіньких роботяг, чиї розмови то спалахували люттю, то розливалися сльозливими фразами, які дійшли ще із середніх віків, розцвічені відбірною лайкою, що пристрасно вивергалася, а гуркіт від перевернутих кухлів та брязкання мідяків, якими різко вистукували по оцинкованому прилавку, чудово доповнювали увесь цей гармидер. Дайсон спокійно курив люльку, посьорбуючи пиво, коли це в його закуток радше прослизнув, ніж зайшов, якийсь дивний на вигляд чоловік. Незнайомець не на жарт перелякався, побачивши Дайсона, що спокійно сидів у кутку і допитливо на нього поглядав. Здавалося, нерви того чоловіка були напнуті, як тятива, а сам він був керований якоюсь електричною машиною, бо він мало не кинувся до дверей, коли бармен запитав у нього, чого той бажає, а рука його тремтіла, коли він узяв свій кухоль пива. Дайсон зацікавлено дивився на нього. Чолов'яга був по носа закутаний у шарф, а м'який фетровий капелюх натягнутий аж на очі. Здавалося, він зіщулювався від кожного погляду і тремтів, мов желе, від різких голосів, що здіймалися з-посеред гулу пабу і резонували з усім його тілом. Дайсон відчув жалість до цього знервованого чоловіка і хотів було завести банальну розмову чи звернутися до нього з якимось буденним запитанням, коли це в закуток зайшов іще один чоловік і, поклавши руку тому на плече, щось прошепотів на вухо і зник так само, як з'явився. Але Дайсон впізнав у ньому улесливого гладенько поголеного містера Бартона, який був щедро наділений неймовірним даром брехні. Однак йому не було до нього жодного діла, адже він був цілком поглинутий спогляданням жалюгідного і водночас абсурдного спектаклю, що розігрався в нього перед очима. Відчувши дотик руки на своєму плечі, бідолашний чоловік крутнувся навколо своєї осі й зіщулився, видавши здавлений жалібний зойк, мов спійманий у капкан звір. Нещасний зблід і посірів, наче у повітрі майнула тінь смерті й торкнулася його шкіри, і Дайсон почув приглушений шепіт: