Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Щодо мене, я обрав славетну кар'єру науковця в класичному значенні цього слова. Я прагнув до всеосяжних знань, щоб посивіти поміж книг, день за днем і рік за роком витягаючи квінтесенцію геніальності з найдостойніших творів. Я не мав достатньо коштів, аби зібрати власну бібліотеку, тож змушений був навідуватися до читальної зали Британського музею.

О, тьмяний величний храме, ти є Меккою багатьох умів і мавзолеєм безлічі надій, похмурим монастирем, де гаснуть усі мрії. Адже людина заходить туди у піднесеному настрої, сповнена мрій, де у величних сходах їй ввижається шлях до слави, а в розкішній галереї — ворота знань. Однак, зайшовши досередини, вона розуміє, що й тут наймарніша марнота, що все — марнота. Коли зовні на вулицях міста вирує життя, там панують вічні сутінки, тиша і дух пригнічення. Там кров холоне у жилах, а мозок згорає на порох. Там іде полювання на тіні й гонитва за фантомами, точиться боротьба з привидами і ведеться війна, з якої неможливо вийти переможцем. О храме, гробнице живих! У твоїх галереях, де не відлунюють голоси, чути лише шепіт і зітхання змертвілих надій. До твоїх склепінь злітаються людські душі, немов метелики на вогонь, і, спопелілі, осипаються вниз, о, тьмяний величний храме!

Як же гірко я шкодую про той день, коли вперше сів там за стіл і, розгорнувши перед собою книжку, взявся за науку. Завітавши туди після кількамісячної перерви, я познайомився із дещо старшим, тихим, доброзичливим джентльменом, який майже завжди сідав за стіл поруч із моїм. У читальній залі легко завести знайомство — запропонувати допомогу, порадити, в якому каталозі краще шукати ту чи ту книжку, та й проста ввічливість двох людей, що незмінно сидять пліч-о-пліч, — саме так я й познайомився з чоловіком, що відрекомендувався доктором Ліпсіусом. Згодом я почав виглядати його в залі й сумував, коли він не приходив, і отак між нами зав'язалася дружба. Його безмежні, мов океан, знання були цілком у моєму розпорядженні. Нерідко він вражав мене тим, як усього за кілька хвилин складав ґрунтовний список бібліографічних джерел з певного питання, і невдовзі я посвятив його в свої прагнення й мрії.

— Ах, — казав він, — ви мали народитися німцем. Я й сам був таким у своїй далекій юності. Чудові наміри, прекрасне майбутнє. «Знати все на світі» — направду захопливий план. Але він означає ось що: життя, сповнене праці, якій нема кінця-краю, і в результаті — невиправдані сподівання. Коли науковець помирає, на смертному ложі він каже: «Я дуже мало знав».

Поступово такими розмовами Ліпсіус відмовив мене від моїх поривань: хоча він і прославляв справу мого життя, але водночас давав зрозуміти, що вона настільки ж безнадійна, як пошуки філософського каменя, і такими хитромудрими натяками, що непомітно й безкінечно сіялися з його уст, йому з часом вдалося підірвати мою віру у власні переконання.

— Зрештою, — любив він казати, — найвеличнішою з усіх наук, ключем до всіх знань є наука й мистецтво насолоди. Рабле був усебічно обізнаним ученим всіх часів і народів. І, як вам відомо, він написав найвидатнішу книжку, яку лише бачив світ. А чого він вчить у цій книжці? Звісно ж, радощів життя. Пригадуєте слова, якими пронизана більшість творів Рабле і які є ключем до його міфології та всіх загадок його величної філософії: vivez joyeux[71]? Ось вам і все вчення. Основою його праць є насолода як вишукане мистецтво, найвишуканіше з усіх, що існують, мистецтво всіх мистецтв. Рабле багато вчився, але й жив у своє задоволення. Багато води спливло з тих часів. Сподіваюся, ви достатньо освічений і не дотримуєтесь усіх цих дріб'язкових приписів і законів, які встановило розбещене суспільство як щось незмінне та вічне для своєї ж власної вигоди.

Ось такі погляди проповідував мій новий знайомий. Він настільки переконливо та підступно робив це під час кожної нашої зустрічі, що врешті-решт зумів зліпити з мене людину, яка повстала проти всіх суспільних норм. Раніше я палко шукав можливостей, щоб розірвати кайдани умовностей, вдихнути на повні груди і жити за власними правилами. Я дивився на життя очима язичника, а Ліпсіус бездоганно володів мистецтвом заохочення вроджених схильностей юнака, який ще донедавна був самітником. Коли я дивився вгору, на величне склепіння музею, то бачив, як він світився й переливався кольорами невідомого мені світу спокуси, і моя уява грала зі мною тисячі розпусних жартів, а заборонений плід притягував мене, як магніт притягує залізо. Врешті-решт я ухвалив рішення і сміливо попрохав Ліпсіуса бути моїм наставником.