Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Я радий, що нарешті почалися в нас публічні читання творів наших письменників. Мені вже писали про це дещо з Москви: там читали різні літературні сучасності, а в тому числі й мої повісті. Я думав завжди, що публічне читання в нас необхідне. Ми якось охочіше готові діяти гуртом, навіть і читати: поодинці з нас кожен лінивий і, поки бачить, що інші не зрушили, сам не зрушить. Майстерні читці повинні створитися у нас: серед нас мало красномовних говорунів, удатних хизуватися в палатах і парламентах, але багато є людей здатних усьому співчувати. Передати, поділитися відчуттям у багатьох перетворюється навіть на пристрасть, яка стає все сильнішою в міру того, як живіше починають помічати вони, що не вміють висловитись словом (ознака природи естетичної). Утворенню читців сприяє також і мова наша, яка ніби створена для майстерного читання, утримуючи в собі всі відтінки звуків і найсміливіші переходи від піднесеного до простого в одному й тому ж висловлюванні. Я навіть,думаю, що публічні читання з часом замінять у нас спектаклі. Та я б хотів, щоб для нинішніх наших читань добиралося що-небудь істинно варте публічного читання, щоб і самому читцеві не жаль було потрудитись над ним попередньо. В нашій сучасній літературі немає нічого такого, та й немає потреби читати сучасне. Публіка його прочитає й без того, завдяки пристрасті до новизни. Всі ці нові повісті (в тому числі й мої) не такі важливі, щоб зробити з них публічне читання. Нам треба звернутись до наших поетів, до тих високих творів віршованих, що у них довго обмірковувались та оброблялись у голові, над якими і читець повинен попрацювати довго. Наші поети до сих пір майже невідомі публіці. В журналах про них говорили багато, розбирали їх навіть вельми багатослівно, але висловлювали більше самих себе, ніж поетів, яких розбирали. Журнали досягли тільки того, що збили й сплутали поняття публіки про наших поетів, так що в очах її особа кожного поета тепер двоїться, і ніхто не може уявити собі виразно, що таке з них усякий у сутності своїй. Одне тільки майстерне читання може встановити про них ясне поняття. Але, зрозуміло, треба, щоб саме читання проведене було таким читцем, котрий спроможний передати всяку невловиму рису того, що читає. Для цього не треба бути палким юнаком, котрий готовий зопалу й не переводячи подиху прочитати за один вечір і трагедію, і комедію, і оду, і все, що не трапиться. Прочитати як слід твір ліричний — зовсім не абищиця, для цього треба довго його вивчати. Треба поділити щиро з поетом високе почуття, що наповнювало його душу; треба душею й серцем відчути кожне слово його — і тоді вже виступати на публічне читання його. Читання це буде зовсім не галасливе, не у запалі та лихоманці. Навпаки, воно може бути навіть дуже спокійне, але в голосі читця почується незвідана сила, свідок істинно розчуленого внутрішнього стану. Сила ця передасться всім й породить чудо: зворушені будуть і ті, хто не зворушувався ніколи від звуків поезії. Читання наших поетів може принести багато публічного добра. В них є багато прекрасного, яке не тільки зовсім забули, але навіть обмовили, очорнили, представили публіці в якомусь низькому смислі, про який і не думали благородні серцем наші поети. Не знаю, кому належить думка — обернути публічні читання на користь бідним, але думка ця прекрасна. Особливо це доречно тепер, коли так багато стражденних у самій Росії від голоду, пожеж, хвороб і всякого роду лиха. Як би втішилися душі поетів, які відійшли від нас, таким використанням їхніх творів!

1843

VI Про допомогу бідним

(З листа до О.О. С……ої)[18]