Знахар

Все було готове. Він почувався майже художником, який задає нові тенденції, унікальний жанр у мистецтві, піонером нестандартного мислення. Ну, а адже його вчинки – це унікальний витвір мистецтва, який колись оцінять люди, можливо, навіть раніше.

Останній етап.

Як останній мазок пензля Пікассо, останній мазок різця Мікеланджело, крапка в кінці вірша Міцкевича, замикання нотного стану Баха. Буде просто. Буде красиво. Унікально. А головне — зовсім нове. Чудово.

Єдине, чого не вистачало, так це головного актора.

16:30

– Я повертаюсь, — сказав він ще раз, знаючи, що йому знову доведеться сперечатися з нею.

– Залишайся на місці!

– Голос у неї був дуже рішучий, саме такий полюбляв, в ньому він закохався. Але цього разу вона йому не піддасться.

– Докторка ніде нема, як камінь у воду. Не буду сидіти в цій ямі. Кінець. Повертаюсь.

– Знаєш, що є на конверті з номером один?

– Знаю.

– Тоді чому ти хочеш повернутися? Для чого? Нічим не допоможеш, нічого не зміниш. Просто піддаєш себе ризику.

– Я знаю, ти вважаєш мене за останнього ідіота. Хай буде так. Я з цим змирився, але повір, я не піду, як баран на забій. У мене є план...

– Ти себе чуєш? У тебе є план зловити вбивцю, який убив десятки людей? Якуб, стукни себе по лобі!

Хвилька тиші.

– Так, про стукіт. А як щодо Кшисєка?

– Він пішов до Анджея. Я накрутила його, проковтнув усе. Мені його аж шкода.

– Ти ж знаєш, що поставлено на карту. Все для тебе. Цього разу не заради грошей, а заради тебе. Ти повинна жити.

– Нам обом треба жити. Це все, що для мене є важливим.

– Довірся мені.

– Вірю.

– Я радий. Повертаюсь. Мабуть, лікар знайдеться з хвилини на хвилину.

17:30

Він під'їхав до будинку пароха. У цю пору світло було лише в одному вікні, наскільки він міг судити, як раз у вікарія. Місяць легенько освітлював масивну огорожу, лампа, прикріплена до керма велосипеда, кидала тонкий промінь прямо на ворота. Коли він наблизився до воріт, під’їзну доріжку залило яскраве світло, можна і не сумніватися, галогенна лампа з датчиком руху. Хвіртка була відчинена, він увійшов у двір. Анджей сказав не стукати, а просто зайти в двері без вагань. Поставив велосипед біля стіни та увійшов до передпокою. Будинок був наповнений тихою рок-музикою. Не польською, мабуть, "Роллінг Стоунз". Можливо, "Пінк Флойд". Боже, знавці музики, напевно, вбили б його за те, що ці дві групи можна сплутати між собою, але Кшисєк віддав перевагу трохи новішому звучанню, а вже "Раммштайн" викликав у нього дрож захоплення.

– Егей, – покликав він, бо, незважаючи ні на що, почувався тут чужим, трохи незатишно.

– Залазь сміливо, — почув він із-за напіввідчинених дверей.

Увійшов сміливо.

Всередині на нього чекала невелика вечірка. У металевому відрі була горілка та пляшка "Джека Даніелса", яка саме охолоджувалася, тобто все, що потрібно двом хлопцям для приємного вечора. Була ще кола, кілька бутербродів, холодне м’ясо і, звичайно ж, блюдо зі свинячою шийкою, як виявилося: місцевим смаколиком.

– Привіт! – священик стрибнув до нього з простягнутою рукою. – Вибачте за цей об’єм роботи, але у мене не часто тут бувають гості. У пароха завжди хтось є, а я тут ще молодий, нікому до мене діла. Тож твій візит – як національне свято. Можливо навіть церковне. Сідай!

Сів.

– Що сьогодні, чисту чи ми розкручуємося з рудою? – вікарій показав на охолоджені пляшки.

– Знаєш, нещодавно в моєму житті стався досить цікавий, навіть карколомний факт, який започаткував певну послідовність подій. Я відсвяткував його разом із моїм другом Джеком Даніелсом. Сьогодні вранці сталася подія, пов'язана з тим пам'ятним днем, тому наш чорно-рудий супутник буде як раз на місці.

– Хай буде так. Ти п'єш традиційно, як поляки, з колою чи спрайтом, чи, може, як ціновувачі - з найкращою водою?

– Чим більше буде вилито з пляшки, тим менше солодкого. Це правило.

– Мені подобається. – ВІкарій швидко наповнив келихи й додав трохи кока-коли. – Так за що ми п’ємо?

– Знаєш, сьогодні це, мабуть, за здоров'я!

– Красиво!

Келишки цокнулися, вмісту зробилося менше.

– Чудово!

– Якуб тебе вилікував? – раптом кинув ксьондз.

За звичайних обставин Кшисєк, мабуть, втратив би дар мови, але останні кілька днів, особливо сьогоднішній, були настільки сповнені емоцій, що його було непросто чимось здивувати. Агент Малдер, мабуть, пишався, бо тактовно мовчав.

– Ні, - чесно відповів він.

– Ні чи ще ні?

– Ти досить добре орієнтуєшся.

– Кшисєк, це невелика громада. Коли в селі є хлоп, якому всі кланяються, літні жінки цілують йому руку, а до хати під’їжджають автомобілі БОУ[63], то в цьому має бути щось. У будь-якому разі пам’ятай, що священик знає більше, а може сказати менше за всіх.

– Таємниця сповіді.

– Не підтверджую, і не заперечую. Проте не треба сповіді, щоб дізнатися про те й те. Навіть не треба дуже слухати. Через деякий час ви знаєте, бо інформація передається від вуха до вуха, і врешті-решт вона попаде і до вашого.