Знахар

Крутий спуск залило світло, і Марек першим ступив на нерівну сходинку. Відразу волосся у нього стало дибки, а по спині пробігли мурашки, бо зсередини виходив дивний сморід. Цей запах не асоціювався з підвалами, він нагадував ятки та давно не миті туалети. На той момент він уже знав, що пан Хенрік сьогодні не отримає квитанцію про штраф і що в нього дуже талановитий син з абсолютним слухом.

Марек обережно спустився ще на кілька сходинок і заглянув глибше в склеп. Він почув за собою човгання, ймовірно, хтось ішов за ним.

– Стійте! – крикнув він, і акустика кімнати дивним чином згладила його голос. Човгання припинилося. Він обернувся і побачив позаду поліцейського, ім’я якого він не встиг дізнатися.

– Викликай решту команди. Додатково швидка допомога та пожежна команда. Охороняйте територію навколо костьолу. У склеп заходять тільки наші, тільки з мого дозволу. У нас тут клієнт.

Поліцейський, не чекаючи пояснень, вийшов задом і сказав міському охоронцеві охороняти вхід, а сам вибіг на вулицю, до патрульної машини, щоб викликати підкріплення.

Марек повернувся до внутрішньої частини підвалу.

Це було невелике приміщення, досить схоже на ті, які він знав з решти сандомирських підземель. Стіни та стеля з цегли, далекої від красивих клінкерних кубиків - зліпленої сірим розчином і різних кольорів, залежно від періоду, з якого вона походила. Арочні склепіння, один із проходів перекритий солідною решіткою. Незважаючи на ці безсумнівні архітектурні та історичні цінності, погляд Марека зосередився лише на одній точці: перед ним сиділа людина або принаймні щось, що колись було людиною. Це нагадало йому людину Мішлена, фігуру з накачаних автомобільних шин. Чоловікові, мабуть, було за п’ятдесят, принаймні, йому так видавалося, але хтось вирішив, що він не доживе до своїх шістдесяти років. На перший погляд він був схожий на людину, яка дуже любила солодощі, але коли Марек підійшов на два кроки ближче, він позбувся хибного враження. Чоловік не був товстим. Він опух. На його голому тілі були численні плями, гематоми, синці та відкриті рани. Хлоп сидів, прихилившись до решітки, до якої були прив’язані руки, прямо над головою, що звисала на груди. Сиве волосся було вкрите кров'ю, а постаментом цієї гротескної скульптури була калюжа крові та фекалій. Типова жертва побиття, точніше нещадного побиття. Марек бачив розумників, яких забили майже до смерті на стадіонах матчів Екстракласи чи планових зустрічей, але жоден із них не виглядав так погано, як чоловік, який сидів перед ним. Його очі були схожі на два великих курячих яйця, напевно, він не міг їх відкрити. Руки були вузлуваті та чертовськи товсті, мов личинки якогось огидного жука. Ноги були ще гіршим видовищем, особливо коліна, які були зігнуті під дивними кутами. Скільки сил треба було докласти, щоб розбити цьому типові коліна... Його ноги були схожі на дві закривавлені подушки. Цей чоловік, мабуть, помер зовсім недавно, бо кров у деяких місцях ще не згорнулася.

Марек присів приблизно за два метри від мерця. Він не хотів підходити ближче, щоб не знищити можливих слідів, але якщо це була наступна жертва інквізитора, то той, без сумніву, подбав, щоб не залишити жодного сліду. Сморід був нестерпний. Хлоп мусив помирати довго, стікаючи кров’ю та серучі під себе. Страшна доля. Хто б це міг бути? Ще один знахар, цілитель, ворожка?

– Хрррррр…

Марек сів на дупу і мало не впав на спину. Курва, а тип був ще живий! Він хрипів.

Слідчий підвівся і швидко піднявся сходами. Він зіткнувся віч-на-віч із поліцейським.

– Повідомив?!

– Так точно. Вони їдуть!

– А тип, мабуть, ще живий!

– То там хтось є? – спитав батько талановитого юнака.

– Якого біса він тут робить! – вигукнув Марек. – Я ж казав, тільки наші, геть звідси! – Він схопив худорлявого чоловіка за руку і безцеремонно виштовхнув за двері костьолу.

- Я єбу, якийсь псих...

Отець Тимон замашисто перехрестився.

19:00

Він сидів на задньому сидінні поліцейської машини й глибоко дихав. Кожен рух доводив його до нестями через шурхіт тієї сраної золотої фольги, яку надають усім жертвам ДТП. Куди поділася стара школа прикриття ковдрами?!

До нього підійшла поліцейська, яку він пам’ятав з лісу, коли знайшов мертвого журналіста. Вона представилася як Катажина Стружинська, з якимось службовим званням, якого він не пам’ятав. Сьогодні вона мала нагоду на власні очі побачити, як людина стріляє собі в голову, а інший падає на землю, як мішок картоплі, не від кулі, а просто через непритомність. Моє вам поважаннячко!

– Пане Кшиштоф… – почала вона, відкривши блокнота.

– Сорца. – Він подивився їй в очі і не побачив там зневаги, а радше вогник цікавості та розуміння.

– Пане Кшиштоф, за дивним збігом обставин ми зустрічаємося на черговому вбивстві. Як так, що кожного разу, коли з’являється мертве тіло, з’являється і пан?

– Ну, одразу після цього з’являється і пані, теж за дивним збігом обставин.

– Така робота.

– Додамо, що це наше друге вбивство, але тільки перше самогубство, і таке видовищне і незвичайне, – відповів він, намагаючись не дивитися жінці в очі.