Зоряна електричка

Негайно було організовано експедицію, до якої увійшли Агол, Реза та Фелела.

— Фелело, пригладь вушка та підмалюй оченята, — посміхнувся Агол, — можливо, нам знадобиться вся твоя привабливість. Ти ж у нас гарнюня, а це потужний аргумент, повір мені.

Лапобіг, трохи погойдуючися на ходу, миттєво зник з поля зору. Сторож пішов охороняти своє господарство невідомо від кого. Удвох на спорожнілому майданчику стало ще тривожніше.

— Табуле, треба оглянути вантажівку. Вона нам знадобиться.

Вантажівка була пошкоджена. Кузов оплавлений та проламаний, одна лапа зламана, але все інше було справне. Табул поліз у кабіну. Дверцята довго не піддавалися, нарешті рипнули, відкрилися та відпали, ледь не тріснувши Блостера по голові. Табул узявся за важелі. Глухо загудів мотор, машина смикнулася. Посипалися брикети з розбитого кузова, зарухалися лапи. Табул намагався вивести машину з-під гори брикетів та зруйнованої перегородки. Нарешті це вдалося. Масябосянин розвернувся на місці та повів її до виходу з печери. Лапобіг кульгав, волочучи одну лапу, зламану у колінному суглобі.

— Як її… — подумав Блостер і спіймав себе на думці, що подумав про машину наче про живу істоту.

Табул із кабіни відчайдушно замахав рукою, тикаючи пальцем кудись за спину Блостера. Той озирнувся.

Розділ 12. Два різних Києва

Переночували непогано. Коли батьки вляглися спати, Маняма набув свого звичайного вигляду. Ліжко у Льохи були широке, так що вони вмостилися досить зручно. Лягли так званим «валетом», тобто головами на різні боки. Сунувши комунікатор під подушку, Маняма закинув руки за голову:

— Як там мої? Мати, мабуть, усю планету догори дригом поставила.????????

— Ну, так уже й усю планету… — не повірив Льоха, згадавши, як по телевізору щодня розповідають про безліч дітей, які не мають власної родини та домівки, а тут через когось одного — всю планету догори дригом!

— А як же? Авжеж! — переконано відповів Маняма. — Загальнопланетна Рада пильнує за цим дуже ретельно. Я подробиць не знаю, як там усе влаштовано, але у випадку зникнення дитинчати…

— Дитини, — виправив його Льоха.

— Нехай дитини… Такий гармидер здіймають!

— Зрозуміло. Ну, нічого, Манямо, якось усе владнається. Дочекаємося ми твоїх рятувальників. Мене зараз інше цікавить: як так трапилося, що ваш зоряний буй до Петькових мізків підключився?

— Не знаю. Зламане — воно і є зламане. Головне — знайти твого Петька, а згодом розбиратись з буєм.

— Добре, Манямо, давай спати. Завтра вранці сходимо до парку. Раптом рятувальники з’являться?

Трохи покрутившися, вони нарешті позасинали. Уві сні Льоха всю ніч скакав кудись верхи. По обличчю боляче хльоскали гілки, але він тільки нижче схилявся до сідла та підбадьорював коня тонким батогом.

— Давай, любий, давай! — бурмотів він, метляючи головою на подушці. Кінь почав підніматися вгору, і його затрясло у сідлі.

— Синку, прокидайся! — це мати трусила Льоху за плече. Він важко розліпив очі. — Сніданок на столі. А чого це ти спиш на двох подушках? Та ще й урізнобіч?

Льоха відразу прокинувся та сів. Перед його очима досі стояла кінська голова з великою гарною гривою.

— На яких подушках? — не відразу второпав він, але, кинувши погляд на другу подушку, вмить усе пригадав.

Поряд із ним біля стінки, згорнувшися калачиком, дрімав рудий кіт. Він накрив морду лапкою, з-під котрої виблискувало веселе Манямине око.

— А… Це… Це я десь у книжці прочитав… Ага… — він потягнувся та позіхнув. — Треба за ніч полежати головою у двох напрямках. Наприклад, на початку ночі на південь, а потім — на північ. Дуже корисно для здоров’я. Ось я, щоб подушку не тягати…

Мама вже не слухала плутаного пояснення, бо поспішала на роботу:

— Не всьому ж треба вірити, що у книжках пишуть… Ну, то дарма! Маєш бажання спати у різні боки — спи, тільки дурниць не нароби. Не забудь кота нагодувати, а то твоя Маня буде голодною. Знаю я тебе…

— Не Маня, а Маняма.

— Ну, добре, Маняма. Все, синку, я побігла.

Кіт глянув на Льоху. Як йому вдавалося посміхатися, маючи котячий писок, — незрозуміло, але кіт саме посміхнувся.

— Спритно збрехав. А предок де?

— Тобто татко? Швидко ти засвоюєш!

— Ну, так… Ми, коти, тямущі!

— Він йде раніше. Татку! Таточку! — покликав Льоха.

У відповідь — тиша. Вдома, крім них, нікого не було. Маняма відразу став самим собою, і з хрускотом потягнувся. Потім зіскочив на підлогу та зробив кілька вправ. Вмилися по черзі у ванній кімнаті та сіли за стіл. Після сніданку пішли до парку.

— Слухай, Льохо, а що за скельця ти носиш на обличчі?

— Це окуляри. В мене короткозорість. Очі не зовсім здорові. Окуляри допомагають мені нормально бачити.

У вранішньому парку було тихо та дещо прохолодніше, ніж на вулиці. Сонце ще не встигло розжарити парковий асфальт і висушити росу. По алеях підтюпцем бігало кілька чоловіків, а якась матуся вже встигла вивезти на прогулянку немовля у возику.

— Куди це вони роздягнені біжать? — поцікавився Маняма.

— Та нікуди, просто зарядку зранку роблять. Щоб бути здоровішим.

— Зрозуміло. А ти чого не бігаєш?

— Та, ну його… Я й так здоровий!