Зоряна електричка

Полуднували княжі гридні всі разом, у великій кімнаті з низькою стелею, за довгим столом. У кімнаті топилася пічка, метушилися кілька дівчат у довгих сукнях, хто з хустками на головах, хто світив косами. Ще двоє подавали на стіл. Коли Ратибор з Петьком зайшли, за столом сиділо, мабуть, із десяток воїв. Із дерев’яних чашок дерев'яними ж ложками вони їли кашу. Посеред столу стояла велика миска зі шматками вареного м’яса. Хтось привітався, хтось обмежився вітальним підняттям руки.

— Усім радуватися! — привітався Ратибор і, побачивши, що Петько мовчить, штурхнув його ліктем у бік: — Чого мовчиш? Іже родитель твій не вчив, що, зайшовши до світлиці, треба привітатися?

— Радуватися всім… — промурмотів розгублено Петько.

— Ото ж бо… — і собі пробурчав Ратибор і широко перехрестився на ікони, що висіли у кутку.

Не чекаючи другого штурхана, Петько також невміло перехрестився. Ратибор побачив вільне місце та повів Петька за собою.

— Сідай, отроче.

Упевнившися, що Петько зручно прилаштувався, воїн і сам умостився на лавці, не дуже переймаючися тим, що своїм могутнім тілом відсунув сусіда. Ратибор налив собі з глечика у глиняну кружку мутного напою.

— Тобі ще зарано…

— А що це?

— Ішим. Мед хмільний. На ось, квасу сьорбни, для тебе буде добре, — і заїхав великою ложкою у повну миску каші. Петько, не довго думаючи, поліз і собі ложкою, але не в кашу, а до миски з м’ясом, за що одразу отримав від Ратибора ложкою по лобі.

— Дуже бистрий! Усьому свій час!

Петько озирнувся довкола. Всі їли одну кашу, за м'ясом ніхто не ліз. Зрозумівши, що зробив помилку, він почав, як і всі, черпати з миски кашу. Коли останній гридень доїв кашу, здоровезний дядько, що сидів під іконами, підняв ложку, наче маршальський жезл, і скомандував:

— По говядлу![60]

Тільки тоді всі по черзі почали брати з миски по шматку м'яса. Узяв свій шматок і Петько. Їжа йому не дуже сподобалася. Каша незвичного смаку і несолена, м'ясо теж несолоне, без приправ, а тому майже без смаку, але він зголоднів, і тому доїв усе до кінця — і не наївся. Із жалем кинув погляд на миску, де все ще у жиру плавало кілька шматків м'яса, але взяти ще одного не наважився. А раптом знову щось порушить? А друг-наставник на очах у всіх йому по лобі ложкою вперіщить! Не дуже приємно! Ратибор перехопив Петьків погляд і поклав йому в миску ще кусень м'яса:

— Насищайся, отроче, у тебе нині був важкий день…

Розділ 13. Як Петько канорхав

Не встигли зайти додому, як задзвонив телефон. Це був дядя Володя, Петьків батько. Він знову питав, де може бути син. Льохове серце краялося від жалю та тривоги, але що він міг зробити? Розповісти про зоряний буй? Він був упевнений, що це означало забрати як у Петька, так і в Манями шлях додому. Хтось обов'язково проколупає дірочку в зоряному буї, аби глянути: а що ж там усередині? А, не дай Боже, щось зламають? Як міг, Льоха заспокоював Петькових батьків, але, певна річ, це не допомогло. Тьотя Саша ридала, а дядя Володя важко зітхав. Ще вчора він заявив у міліцію про зникнення сина і відвіз туди кілька фотографій. Льоха не уявляв, що буде далі.

* * *

Слідчий старший лейтенант міліції Сергій Васильович Кошкін довго ходив по згарищу, скоса поглядаючи на експерта. Той товстою палицею перекидав головешки, розглядав обгоріли стіни та провислі дроти — все, що залишилося від електричної проводки. Раптом експерт натрапив на шматки чорного, укритого товстим шаром сажі, скла.

— Стоп, хлопці! — зацікавлено промовив він. — А це що таке?

Знахідка виявилася розбитою пляшкою. Експерт акуратно зібрав рештки у пакет:

— Здається мені, Сергію Васильовичу, що це підпал. Я аж ніяк не здивуюся, якщо знайду на цих скляних скалках залишки бензину. Ось так от… Висновок пришлю згодом.

Незабаром слідчий отримав висновок, з якого випливало, що у пляшці ємністю триста п'ятдесят грамів, цілком можливо, з-під пива, зберігався бензин. Кошкін викликав господаря салону. Той прийшов сам та привів із собою дівчину, яка вчора працювала, коли сталася пожежа. Після довгої розмови з'ясувалося, що у той день один постійний клієнт був сильно засмучений програшем, гатив по автомату кулаком та погрожував, що рознесе «усю цю халупу на друзки». На питання слідчого, чи часто буває цей клієнт у салоні, дівчина відповіла, що на її зміні часто, майже щодня. Дуже швидко з'ясували, хто цей молодий гравець. Ним виявився відомий усьому мікрорайону хуліган Сергій Воронецький. Слідчий поїхав до погорільця і застав його вдома з тією самою дівчиною, яка вже свідчила сьогодні вранці. Тоді слідчий запитав, чи знає вона, що Серзі, тобто Сергію Воронецькому, лише п'ятнадцять років, тобто він неповнолітній? Дівчина неприродньо здивувалась і відповіла, що на вигляд той набагато старший.

— Що ж мені, у кожного паспорт запитувати? — сказала вона і відвернулася, ображено скрививши красиві губки.

— У мене бізнес, — додав господар салону, — а за своїми дітками нехай батьки краще наглядають.

— Ви порушуєте закон, — суворо сказав слідчий.