Зоряна електричка

Камінь лежав так само, як і вчора, жодних змін не було. Маняма важко зітхнув, Льоха також. Кожен подумав про своє: Льоха про Петька та його батьків, Маняма про своїх батьків і про себе.

— Знаєш що? Давай я тобі Київ покажу? Пляж — це ж не все місто!

— Давай, — без особливого ентузіазму погодився Маняма — все одно треба було якось згаяти час.

— Поїхали на Хрещатик, — запропонував Льоха, — це самий центр міста. Побачиш, що до чого.

Пішли на зупинку, дочекалися трамвая та насилу залізли у напхом напханий вагон. Льоха закомпостував талони.

— Чому у вас тут така тіснява?

— А що робити? Час пік… Усі їдуть на роботу, тому й тіснява.

За вікном поволі тягнулись автомобільні затори. Хтось із нетерплячих водіїв намагався їхати навіть по рейках, попереду трамвая. Водій раз у раз дзвонив у голосний дзвоник, але решта на це не звертала уваги.

— Отакої… У вас тут не розженешся…

— Їхати треба всім, — філософськи відповів Льоха, — а всіх багато.

Нарешті доїхали до зупинки метро. Спускаючися на ескалаторі, Маняма неквапно роздумував: «Дивакуваті ці земляні… Живуть таким натовпом, усюди гамірно, повно сміття. Усюди асфальт, від якого так смердить! Невже їм так подобається? Петько зник — ніхто навіть за вухом не почухав. Батьки вчора зателефонували, і все! Ні, дивакуваті вони, умовно-розумні!»

Упхалися до вагону, двері фурчали й скреготали, але зачинилися лише з третьої спроби. Маняму міцно притисло до Льохи. Так вони і їхали майже до самого Хрещатика: Льоха, якого притисло до стінки, і Маняма, якого притисло до Льохи. Випали з вагону разом із натовпом і довго піднімалися на ескалаторі, який повз повільно, наче равлик по бездоріжжю. Маняма з цікавістю розглядав барвисту рекламу, розвішану обабіч. Реклама пропонувала купувати зубну пасту, обігрівачі (і це влітку!), комп'ютери, швейні машини та ще багато всіляких товарів, призначення яких Маняма не знав. «Усе ж таки земляни — дивовижний народ! — ще раз подумав Маняма. — Нащо малювати те, чим ніхто не милується?»

Після сутінків метро на вулиці в очі вдарило сонячне світло. Як завжди, на Хрещатику було велелюдно. Торгували всіляким непотребом, сюди-туди сновигали люди, біля входу в метро поважно прогулювався міліціонер, суворо наглядаючи за перехожими: а чи не порушив хтось установлених правил? Але ніхто нічого не порушував, і міліціонеру, вочевидь, було нудно.

— А це хто? — запитав Маняма, кивнувши.

— А, це? Міліціонер. Наглядає за порядком.

— Дивись, дивись! Он Серга пішов! — сказав Маняма.

Льоха навіть голови не повернув.

— Та ну його! Ох, і тип… — зітхнув Льоха.

— Є така категорія людей? — запитав Маняма, і Льоха одразу згадав, як інопланетянин роз’яснював йому значення слова «тип».

— На жаль, є. Нікому не дають жити спокійно, думають лише про себе!

Хрещатик Манямі не сподобався: гамірно, багатолюдно, брудно… Він запропонував поїхати додому. Ще з вікна трамвая Льоха побачив, що напроти його будинку стоять пожежні машини.

— Пожежа! Манямо, дивись, пожежа!

Вони вискочили з вагону й побігли до місця, де відбувалася така непересічна для місцевих мешканців подія. Дві пожежні машини стояли поряд із догоряючим павільйоном. Пожежники поливали водою з брандспойтів повільно тліючі залишки будівлі, здіймався легкий сизий дим. У павільйоні чорніли рештки згорілих ігрових автоматів. Навколо бігав здоровезний хлопець у джинсах, хапався за голову та горлав:

— Які збитки! Боже мій, які збитки! Двадцять автоматів! Усе коту під хвіст…

— Що за автомати? І нащо їх совати мені під хвіст? — здивувався Маняма.

— Ігрові… У них кидаєш гроші, а там — пощастить чи ні… Зрідка можеш виграти, скоріш за все, програєш. У нас деякі пацани на грі зовсім з глузду з’їхали. Кажуть, і хвороба така з’явилася — ігроманія. Від неї навіть у лікарнях лікують. Наживаються на чужому горі! Правильно йому автомати спалили! Тільки він, гад, інші купить! А під хвіст — це просто так говорять, не звертай уваги.

— Якщо хвороба, то нащо дозволяють ці автомати ставити? — справедливо запитав Маняма, тицьнувши пальцем у бік павільйону.

— Сам би хотів знати. Нечесний це бізнес, слово честі, нечесний.

Постояли. Приїхала міліція. З машини виліз капітан і став роздивлятися попелище, але хлопцям це вже набридло, і вони рушили додому.

* * *

Відчувши свіже повітря, жеребець весело заіржав. Петько посміхнувся: «Обов'язково вивчуся їздити верхи! І буде він мені, наче брат рідний!»

Кінь був для Петька зависокий, і хлопець уже метикував, як доведеться вилазити на свого майбутнього друга. Принесли потерте сідло з прив'язаними стременами та вуздечку, прикрашену квадратними бляшками, що тьмяно виблискували у темряві стайні. Агню осідлали та загнуздали.

— Не поспішай, парубче, — раптом сказав Ратибор, — треба ще тебе самого вдягнути по-людськи. А то ти у своєму одязі заморському хутко ноги отщетиш.[50]

Петько кинув погляд на свої шорти. Одяг і справді не відповідав моменту.

— Агов, Вадько! Аще у тебе порти та сорочка людські є, дай парубку.