Зоряна електричка

Аби не чути страшних криків та стогонів киян, повів князь дружину рано-вранці, ще по темряві, у повній тиші полишивши за себе воєводу Дмитра. У першому ряду відразу за спиною князя їхав, похнюпивши голову, княжий гридень Ратибор. І знову він залишає напризволяще, на поталу ворогам свого, хоча й названого лише подумки, сина, отрока Петра. Краялося серце в грудях, рвалося у бік храму святого Іллі, де вчора під опікою брата Іова залишився Петько, але обов'язок перед князем виявився сильнішим. Що є живіт? Живіт є служіння. Служіння Богові, князю, родині. Богу можна служити усюди, князю — де вкаже, а родині… А родини в нього не було. Ось тільки примарилося: син повернувся! І знову сам! Мабуть, доля його така… Вдруге служба княжа відібрала в нього сина. І їхав Ратибор, посмикуючи повід коня, а бойовий його товариш на чотирьох ногах усе не міг зрозуміти, чому ж це вершник смикає повід, наче збирається повернутися, а тільки не повертається?

Розділ 16. Пофігіст з планети Фіга

Вісімсот двадцять перший буй був розташований на планеті Фіга. Планета Фіга була сірою. Буй лежав у невеличкому абсолютно сірому яру. Сірий пісок, сіре каміння, ані травички, ані кущика, нічого.

— Щось я не врубаюся, — пробурмотів Мозя, — у довіднику вказано… Чуєш, Флоквеле? На планеті абсолютно розумна цивілізація! Флоквеле, ти щось розумієш? Абсолютно розумна, можна сказати — розумецька цивілізація!

— Стривай, Мозю, не поспішай. Давай виберемося з яру. Якщо цивілізація розумна, а тим більш абсолютно, то це буде відразу видно, — запропонував обережний у висновках Флоквел.

З такою пропозицією важко було не погодитися. Хоча яр і виглядав неглибоким, схили його були круті. З-під ніг посипався пісок і зашурхотіли невеличкі камінці. Вибираючись нагору, прийшлося добряче попрацювати. Вчепитися не було за що, пісок зрадливо тікав з-під ніг. Тихенько лаючись і допомагаючи один одному, вони видряпалися нагору.

— Тьфу ти! — пробурмотів Мозя, обтрушуючи штани і витираючи спітнілий лоб. — Ото засідка! Розумецька цивілізація! Розумецька цивілізація! Де ж вона розумецька? Важко сходи зробити, чи що? Упрів геть зовсім! — і замовк, з подивом озираючись навкруги.

Флоквел присвиснув. Навкруги слалася сіра пустеля. Невисокі скелі, камені, піщані бархани, пагорки… Погляду нема за що зачепитися: ані травинки, ані деревця, ані кущика, нічого, лише пісок та каміння.

— Яка ж це Фіга? Планету треба було назвати Сіра, — розгублено сказав Мозя, — я від бую відходити боюся. Ми ж потім його не знайдемо. Лише сіра пустеля…

— Увімкнемо маячок, — запропонував Флоквел. — Мене хвилює зовсім інше: де ж цивілізація? Невже у довіднику помилка?

Немилосердно палило сонце. Білясте, прозоро-блакитне чисте небо… За спинами зашурхотіло. Обидва рвучко озирнулися. Невеличка ящірка забігла на сірий валун і некліпно дивилася на фахівців. Мозя потягнувся за комунікатором. Ящірка злякалася руху і миттєво згинула.

— Тьфу ти! — знов сплюнув Мозя. — Я вже подумав, що це розумний тубілець.

— А може, він і є? Звідки нам знати? Давай піднімемось он на той горбочок. Може, звідти щось побачимо? Не пам'ятаю такого випадку — помилки у довіднику.

Почимчикували гарячим піском до підніжжя невисокого скелястого пагорбу. Підніматися вгору каменястим схилом було набагато легше, ніж вибиратися з піщаного яру, каміння все ж не зрадливий пісок.

— Нарешті, — задоволено промовив Флоквел, коли вони доп'ялися до вершини і побачили те, що раніш закривав від них пагорб. — Ось тобі й цивілізація!

Кілометри за три зеленіла оаза. Перезирнувшись, спецагенти заспішили, на ходу хапаючись за що вийде. На крутому схилі легко втратити рівновагу і впасти на гостре каміння. Сонце палило як навіжене, і дуже скоро обидва потерпали від спраги. Рятувальники швидко втомилися, сорочки на змокли від поту, але мусили йти, шукати хлопця на ім’я Маняма Корпурама…

Ці кілька кілометрів долали, здавалося, півдня. Пісок, камені, пил, спека… Ноги то ковзають по каменях, вилизаних вітром до дзеркального блиску, то в’язнуть у піску по кісточки, а оаза все не наближається і не наближається. Нарешті тортури скінчилися. Спецагенти допленталися до першого зеленого дерева й сховались у тінь. В оазі наче почався інший світ. Щільний килим короткої трави, такої цупкої, що навіть важкі черевики не залишають на ній слідів. Густі кущі з довжезними колючками, високі дерева з кулеподібними кронами. Наче і немає навкруги пустелі і пекучого сонця у прозорому небі. Спецагенти полегшено набрали у груди прохолодного свіжого повітря.

— Ось і цивілізація! — зрадів Мозя.

— Не факт, — з сумнівом у голосі пробурмотів Флоквел, — це просто оаза. Присутності розуму, а тим більше абсолютного, я поки не відчуваю.

— Ха! — вигукнув Мозя. — Он де він сидить!

Флоквел повернув голову. Неподалік на пеньку сиділа істота, дуже схожа на голушкоїда. У всякому разі, тубілець, якщо це був він, мав голову, руки та ноги. На голові в нього лежав згорнутий у лійку великий зелений лист з невідомого дерева, а тіло прикривало щось на зразок накидки, скроєної з такого ж листа.