Зоряна електричка

Увесь цей час, доки вони з Манямою ходили по музею, приєднавшись до якоїсь екскурсії, Льоха не міг забути простенької коробочки, яка пронизала вісім сторіч і була знайдена в землі на їхніх очах. Як просто, і разом з тим, як складно і дивно! За дві години вони вийшли на сходи музею і знов підійшли до розкопу. Мабуть, був час обіду, у ямі ніхто не вовтузився, і дивитися не було на що. Вони спустилися донизу Андріївським узвозом. Маняма по дорозі з цікавістю роздивлявся матрьошок-президентів, військові капелюхи та паски, нагороди та старі книги, дрібнички з різних матеріалів, і закидав Льоху питаннями. Льоха відповідав, але, на жаль, знав він далеко не все. Після чергового запитання він дав собі слово щось почитати з історії — набридло червоніти від сорому.

Додому вони повернулися вже далеко по обіді, втомлені та зголоднілі. Біля Льошиного під'їзду зі своєю старенькою «Волгою» колупався сусід, пенсіонер Дмитро Олександрович.

— Доброго дня, Дмитре Саничу, — ввічливо привітався Льоха.

— Доброго, доброго, — кивнув Дмитро Санич.

— Що, знов карбюратор дістає? — поспівчував Льоха.

— Задовбав, клятий! — погодився пенсіонер.

— Зовсім інша справа — сучасні машини, — продовжив Льоха. — Інжектор! Прямий вприск! «Луді» там, чи «Хюндай»… Карбюратором і не тхне! І безпечно, і надійно, і економічно… — Льоха замовк на півслові, а потім витріщився на «Волгу» і пробурмотів несподівано: — Дуже цікаво…

— Що цікаво? — не зрозумів Маняма, оглядаючи стару машину, а коли відійшли подалі, знизав плечима: — Це ж металобрухт!

— Я не про це, — відповів Льоха, — я зовсім не про це.

— А про що?

* * *

Петько слухняно йшов за братом Іовом. Коридор був таким вузьким, що плечі монаха торкалися стін. Освітлювався він маленькими віконцями, закритими тоненькими пластинками слюди. Віконця теж були вузенькі, зо два кулаки завширшки.

Ратибор кілька хвилин стояв на сходах храму. Він не зводив очей з дверей, за якими зник Петько. Постояв, постояв, посміхнувся сумно та й пішов собі геть. Знав князь, кому доручити опікуватись отроком, знайденим так дивовижно. Три роки тому загинула родина Ратиборова. Налетіли половці, кровожерливі та жорстокосерді, спалили та зруйнували вщент сільце, де мешкав Ратибор із родиною. Повернувся він з княжого походу — а на місці хати лише згарище. Яблуня, що поряд із хатою росла, від спеки скоцюбилася й засохла. Так і Ратибор, наче та яблуня, засох душею. Полишив він згарище, бо не міг на тому місці більше жити, повернувся до Києва і вже на те місце ніколи не приїздив. Був Ратибор спокійним і добрим, але як справа доходила до січі з половцями, угаву на нього не було жодного, нікого не жалів, не милував. А тут Петько нагодився, літами такий же, як і син Ратиборів старший — і щось наче прокинулось у засохлій душі княжого гридня, наче зелена гілочка навесні потягнулася від сірого засохлого стовбура до блакитного неба. Коли князь наказав йому наглядати за знайденим отроком, наче блискавка вдарила йому у серце: «Змилувався Господь Бог, подарив мені увер![71] Наче, синка возвернув!»

І почав Ратибор навчати Петька так, як навчав би й рідного сина: з любов'ю, але в суворості.

Тим часом Петько йшов-йшов за братом Іовом і прийшов у велику світлицю. Добиралися вони до неї довго, як здалося Петькові, підземним ходом, тому що віконця скінчилися і монах від жовтої свічки запалив смолоскип. Коридор відчутно пішов донизу, потім вирівнявся, і нарешті вони опинилися перед міцними дверима. Монах задзеленчав ключами. У кімнаті Петько побачив те, що менш за все очікував побачити. Уздовж стін стояли полиці, збиті з грубо обтесаних мостин, заповнені великими товстими книгами. Тут була ціла бібліотека!

У Петька відпала щелепа. Монах, задоволено посміхаючись, сказав:

— Увесь наш живіт[72] — суєта, іно знання — вічні.[73] Мудрість се дає Господь Бог через книги. Я радий, що Господь Бог сподобив тебе навчатися сій благій справі. Чи добре ти відаєш грамоту?

— Так це… — розгубився Петько, не знаючи, що відповісти. Читав він як і всі хлопці його віку, але ту книгу, яку недавно давав йому Ратибор, прочитати до пуття не зміг. Бекав, мекав, шукаючи знайомі літери, але й вони у звичні слова складатися не бажали. Читав, як незнайомою мовою. Ганьбитися перед монахом не бажав.

— Я кор… кохр… кон… — спробував він згадати мудрувате слово.

— Канорхаєш? Молодий сильно… — почав сумніватися монах. — Ну, то й добре.

Він пройшов уздовж полиць і взяв одну книгу, обережно перегорнув сторінку, подивився і повернувся до Петька.

— Чти, отроче! — І поклав перед ним величезний фоліант.

— Та я ж не канорхаю, я з цих… З вечірніх країн…

— Не блажи, отрок, а то різки скоштуєш! Яка буквіца? — і тицьнув сухим пальцем в велику, прикрашену витребеньками, букву.

Петько з великим трудом упізнав букву «А», навіть не скільки впізнав, скільки вгадав:

— Може, «А»?

— Не «а», а «аз».[74] А це?

— Б-є, — бекнув, наче баран, Петько.

— Не бєєє, — передражнив його брат Іов, а «буки»… А це «добро», «глаголь»… Урозумів? Та й добре, хоча ти і з інших країн, але абетку розумієш, буду тебе навчати.