Зоряна електричка

Оброра, з яким Агола познайомили давно, у мерії не працював, хоча із мером був у добрих стосунках. Огрядний, кругловидий, вуха зухвало стирчать на маківці, швидкій у рішеннях і різкий у словах та думках — цей молодий політик подавав надії. Принаймні, таким він був кілька років тому. Час від часу Агол з ним зустрічався і потай заздрив, як швидко Оброра увійшов до вузького кола господарів міста. Ті посміхалися та кланялися один одному при зустрічах, але насправді тільки й шукали можливості поставити підніжку чи, як казали на Масябосі, — почухати друга за вушком. Саме тому Агол був не певен у своїй місії. Чи захоче Оброра просити парингею у мера? — ось у чому було головне питання. Уся надія була лише на те, що господар Виринеї зможе оцінити небезпеку від сусідського дракона, який прокинувся. Якщо сьогодні Мадингма виповзе з лігва — загине Ась, якщо стане на крило — назавтра може загинути й Виринея.

Аби не завдати шкоди вулицям міста, Агол втягнув кігті на лапах, уповільнив біг і скерував машину до великої садиби, що потопала у деревах та квітах. З воріт вийшов похмурий охоронець.

— Слухаю вас, — не особливо привітно сказав він.

— Скажіть господарю: приїхав Агол з Асьї в особливо терміновій та важливій справі.

Охоронець кивнув і зник за парканом. За хвилину ворота повільно відчинились, і Агол завів лапобіг на подвір'я. На ґанок садиби вийшла молоденька симпатична служниця з золотими кілечками у вушках. Прикраси виблискували на сонці золотом, підкреслюючи золотавий колір її волосся.

— Пан Оброра чекає на вас, — усміхнулася вона, — прошу за мною.

Агол, наче перед стрибком у холодну воду, важко зітхнув, виліз із машини й подав руку Фелелі. Побачивши молоду вродливу жінку, служниця закопилила губи, усмішку наче хтось витер.

— Прошу… — холодно сказала вона.

Кабінет Оброри дивним чином поєднував великі розміри та затишність. Господар назустріч не вийшов, але підвівся і простягнув руку.

— Вітаю, Аголе! — і з запитанням подивився на його друзів.

— Це Реза, а це Фелела, мої друзі та соратники. Велике лихо привело нас у Виринею.

Брови Оброри полізли вгору.

— Що відбулося у наших сусідів?

— У нас прокинувся дракон, — тихо сказав Агол.

— Дракон на ім’я Мадингма, — додала Фелела, не зводячи погляду з Оброри.

— Фью… — свиснув Оброра. — Як же ви проґавили?

Агол важко зітхнув і промовчав, а Реза енергійно махнув рукою:

— Хіба ми проґавили? Ми це зараз розгрібаємо! А той, хто це накоїв, давно по той бік материка!

— Та-ак, — протягнув Оброра, — знайомо… Як усе це мені знайомо… І що ж ти бажаєш, Аголе? Дракон прокинувся, його заснути не примусиш, ти ж знаєш!

— Цього разу все інакше. У нас є шанс. Маленький, примарний, але є. Нам потрібна парингея. Пару контейнерів. У борг.

— І?

— У нас є не зовсім звичайний помічник. Він з іншої планети.

— Звідки? — Вуха на голові місцевого олігарха стали навсторч.

— Ви правильно почули, шановний Оброре, нам допомагає інопланетянин.

— Як?

— Не знаю, — Агол з перестороги вирішив нічого не розповідати про інопланетну зброю, про що заздалегідь попередив своїх супутників. — Коли ми від’їжджали сюди, у Блостера, так звуть нашого друга, це виходило.

— Оце так… Дива, та й годі.

— Нам потрібна парингея. Терміново, — Агол дивився Обророві просто у вічі. — Мінімум два контейнери.

Оброра перевів погляд на Фелелу.

— Інакше наше місто загине сьогодні, — прошепотіла вона пересохлими губами, — а ваше — завтра.

Оброра замислився.

Розділ 15. Хто такий Дарвін?

Зранку, коли батьки пішли на роботу, друзі спокійно поснідали. Насамперед пішли у парк перевірити, чи не було рятувальників, але там нічого не змінилося. Геть не було чого робити. Вештатись по вулицях у цей несподівано спекотний серпень бажання не було, і Льоха запропонував:

— Слухай-но, Манямо, а може, підемо у музей Києва? Київ дуже стародавнє місто, — І подумавши, що Маняма може засумніватися у його словах, додав переконливо. — Правда, правда!

— Музей? А що це таке?

— Це місце, де збирають усілякі історичні штукенції. Землю копають, знаходять… Старі книжки, ну й таке інше… Різні ці… Гайда, сам побачиш!

— Це цікаво? Ти там уже був?

Льоха кліпнув очима. У тому ж і справа, що сам він до цього музею жодного разу не ходив. Ой, як соромно! Це ж треба було так проколотися! Але брехати новому другові не хотілося. Що ж, є як є.

— Не був, Манямо. Якось не виходило…

На його подив, Маняма відреагував на таке, з погляду Льохи, дещо ганебне зізнання абсолютно спокійно.

— Ну… Раз не був, тоді ходімо.