Зоряна електричка

Йшли по вузьких вуличках, огороджених невисокими парканами з плетених гілок. Двічі Ратибор піхвами відганяв злих кудлатих собак, а Петька у той час ховався за його широкою спиною. Храм на Почайні був невеличкий, не те що Софія Київська. Біля входу їх зустрів худий, з різкими рисами обличчя, монах. Чорна із сивиною борода підкреслювала його глибокі розумні очі. Монах спирався на суху палицю з округлою головкою.

— Ратиборе! Слава Господу нашому! Радуватися тобі!

— І тобі, брате Іове! — Ратибор приклався до сухої, з опуклими венами, долоні. Потім глянув на Петька і легенько ляснув його по потилиці: — Ну? Що ж ти?

— Радуватися… — розгублено пробурмотів Петько і незграбно дзьобнув монаха у руку.

— Отож бо… Ось що, брате, цього парубка треба на шлях істинний наставити. Веління князеве… Він хоча і юний ще, але грамоту розуміє.

— Он як? — здивувався монах. — І хто ж тебе, отроче, навчав сієї премудрої справи?

— Та так… Монах один, тільки до кінця не навчив, — Петько опустив голову, боявся, що ця незвичайна людина зараз побачить у його душі відчайдушну брехню. А як сказати по-іншому, якщо ці люди, хороші та розумні, навіть слова «школа» ще не знають?

Петько все ще не піднімав голови і говорив, дивлячись собі під ноги. Монах уважно дивився на хлопчачу маківку з маленьким вихором русявого волосся:

— Що ж… Це справа богоугодна. Та й князя належить слухатися. Йдемо у храм. А ти, Ратиборе, приходь за парубком до вечірньої молитви.

— Добре, прийду…

Розділ 14. Як дістати парінгею?

По піску перелякано, боком, біг шестиніг. Мозя провів його поглядом і дістав комунікатор. Прилад кілька разів блимнув зеленою лампочкою, і спецагент зник. Натомість на гарячому піску з’явився ще один шестиніг. Флоквел зробив те саме.

— Хм… Цікаве відчуття… Шість ніг в мене ще ніколи не було, — проскрипів Мозя.

— Ти головне не замислюйся, з якої ноги ходити, а то одразу заплутаєшся, — підказав йому Флоквел.

— Невже? — Й одразу знехтував порадою товариша, подумавши про те, про що думати було не варто.

Як і мало бути, Мозя одразу заплутався у своїх шести ногах, перечепився і зарився головою у пісок. Флоквел розреготався. Незвично звучав цей регіт! Наче пиляли старою іржавою пилкою товсте скло. Мозя скривджено ворухнув вусами:

— Не бачу нічого смішного. Я просто ще не в’їхав в образ.

— Авжеж! Ти з нього випав!

Нарешті Мозя розібрався зі своїми ногами — і вони разом зашурхотіли по піску навздогін за шестиногом-тубільцем.

— Агов, приятелю! — скрипів на ходу Флоквел. — Стривай! Справа є!

Шестиніг озирнувся:

— Як же… Справа… Які в нас можуть бути справи?

— Та почекай ти! Ми тут одного сухоперого розшукуємо, на двох ногах.

— На двох? А як же він ходить? Мабуть, падає постійно?

— Та ні, — ворухнув довгими вусами Флоквел, — з чого б це йому падати?

— Тобто, як з чого? — здивувався шестиніг. — Сам спробуй на двох ногах постояти. Ні, я такого тут не бачив.

— А ти давно тут мешкаєш?

— На острові? Все життя. Як народився навесні, так досі і живу. Не бачив я такого сухопе…

Шестиніг не встиг скінчити. З води вилетіла тонка прозора сітка, розкрилась у повітрі і почала падати, погрожуючи накрити усі трійцю.

— Мозя, ноги!

Усі кинулися навтьоки. Справжній шестиніг метнувся під колючий кущ, а Мозя з Флоквелом — до зоряного бую. Сітка впала поруч із ними. Мабуть, наступного разу водожив не схибив би, але сітка зачепилася за кущ, під котрим заховався справжній шестиніг. За ті кілька секунд, що мисливець згаяв на визволення сітки з колючок, рятувальники добігли до зоряного буя, а далі вже жодні водоживи їм були не страшні. Сітка накрила камінь, коли голушкоїди, важко дихаючи після короткого, але дуже енергійного забігу, перебували вже у безпеці.

— Оце-то так… — протягнув Флоквел. — Ще трохи — і нас хтось з’їв би!

— Як на мене, то краще Найвеликоглав, — відгукнувся Мозя.

— Це ще з якого дива?

— А в нього голова велика. Мізків небагацько, зате пащека ого-го! Раз — і ковтнув. А потрапиш до промедаїв — кожну кістку б обсмоктали. Ні, вже… Краще б не мучитися.

— Може, ти й маєш рацію, але краще за все не попадалися нікому взагалі. Що маленька пащека, що велика — результат один: зжеруть. Зрозуміло одне: ймовірність того, що Маняма був на цій планеті, наближається до нуля. Вже хто-хто, а промедаї би його точно не проґавили. І питання тут не в Манямі, а в тих грошах, які могли бути в нього. Дуже вони до дармової грошви охочі! Як на мене, то ми можемо зі спокійною совістю рухатися далі, — зробив висновок Флоквел.

— А що нам залишається робити? Це Саткес може собі дозволити під час чергування бадьорух пити, а нам це не личить. Ми голушкоїдів рятуємо. Нам не до бадьоруху.

— Тоді вперед! Наступний буй — вісімсот двадцять перший.

* * *

Блостер закляк: Мадингма ворухнув лапою! Так швидко?! Неймовірно! Ще ж і півгодини не минуло! Він вихопив граваствол. Зброя зарядилася лише наполовину. Гаяти не можна було й миті! Блостер загорлав до Табула, намагаючись перекричати гул увімкненого двигуна:

— Трос! Треба знайти трос чи канат!

— Що? — не розчув Табул. — Не зрозумів, що треба знайти?