Зоряна електричка

Петько стояв на міському мурі. Прямо під ним на дніпровському березі татари грабували Поділ. Горіли церкви святого Іллі на Почайні і Богородиця Пирогоща разом з торговими рядами. Чорний дим у холодний безвітряний день здіймався стовпами у низьке сіре небо, на землю сипалися маленькі сніжинки. Між хатами на невисоких рудих конях металися вершники, ловлячи арканами нечисленних киян, хто не встиг чи не схотів сховатися під захист міцних київських мурів. Де-не-де спалахували люті сутички — то мужики намагалися захистити свої хати від грабунку. На дзвін криці чи гортанні крики прибульців тут же збиралася декілька вершників. Хвилина — і на замерзлу землю лилася кров, хтось бився у передсмертних корчах, хтось оплакував злу долю, хтось проклинав жорстокосердих ворогів.

Поділ татари узяли легко. Невисокі дерев’яні стіни, які прикривали Поділ з боку Дніпра, не могли бути серйозним захистом від досвідчених у взятті міст татар. Прикриваючись щитами від численних лучників, які осипали нападників стрілами, татари притягли стінобитну машину до самих воріт. Величезна колода висіла на міцних ланцюгах. Колоду розгойдали і раз у раз гатили по воротах. Дуже скоро ті не витримали і впали. Щойно ворота затріщали, лучники залишили мури і щодуху побігли на Замкову гору. Кілька нападників влучні київські стрільці таки поцілили, кого в руку, кого в ногу. Одного вбив важкий спис, пробивши щита і глибоко встромившись у голі груді, прикриті лише овчиною. Важкі Подільські ворота Верхнього міста, пропустивши лучників, одразу зачинилися. Високі мури наїжачилися взятими напоготові луками та списами. Диміли вогнища під чанами з водою та смолою. Татари, розпалені гонитвою, підбігли під самі київські мури і були покарані за легковажність. Легко, наче вістря гострої шаблі, свиснули десятки стріл. Наслідки залпу були жахливими. Десятки нападників залишилося лежати біля воріт. Скоряючись наказу сотника, татари відбігли на безпечну відстань. На мурах образливо зареготали, а татари у відповідь погрозили кулаками і щось прокричали.

— І це страшні татари? — промовив хтось насмішкувато.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш! — суворо припинив недоречні веселощі брат Іов. — Крові тобі мало? Буде ще крові…

Також легко було взято і Замкову гору, яку ніхто боронити і не збирався. Узяти Київ — це узяти Верхнє місто, а то вже зовсім інша справа.

Навколо Верхнього міста розливалося море страшних прибульців. Раніш небачені жахливі горбаті звірі тягнули за собою вози. Звірі голосно й люто кричали, величезні не змащені колеса пронизливо рипіли. У страшних звірах Петько впізнав верблюдів.

— Верблюди, — неголосно сказав він.

— Як ти сказав? — здивувався брат Іов.

— Верблюди, — повторив Петько.

— Вельблюди[84] — поправив його брат Іов, а сам подумав, як багато отрок відає того, про що відати не може. Він сам бачив цих дивовижних тварин лише одного разу, ще коли був гриднем князевим, але звідки про вельблюдів міг взнати сей малолітній отрок? Дивовижа!

Вершники на рудих невисоких конях носилися від хати до хати.

— Нехристі… Бесермени… — шепотів брат Іов. — Бути великій крові… Вони чекати не будуть, як тільки приготуються — одразу вдарять.

— Звідки знаєте? — запитав Петько.

— Бачиш, скільки їх? А коні? А вельблюди? Їх же усіх кормихати потрібно. А зараз не літо зелене! Бачиш, хат майже не палять! А чому? Дахи з соломи, а солома — корм. Усе зжеруть, чим годувати тоді усю цю ораву? Ні… їм на одному місці довго стояти не можна.

Як на підтвердження слів брата Іова, від Лядських воріт[85] з боку Перевісіща[86] пролунав приглушений відстанню неголосний шум.

— Чуєш? — мотнув головою у той бік монах. — А я про що сказав?

Але брат Іов помилився. Татари і не думали брати таке велике і добре укріплене місто з ходу, але і часу не гаяли. Шум викликав зовсім не напад татар, а перший камінь, кинутий метальною машиною у бік міста.

Унизу розстилався засипаний снігом ліс. Біля стіни чорнів величезний рів глибиною метрів п'ять із прямовисними схилами. Ще далі сіріло невеличке озерце, з якого витікав широкий струмок. На березі озерця татари встановили кілька чудернацьких машин. Від одної з них у різні боки розбіглися люди.

Довгий важіль нагадував велику ложку. Важіль різко метнувся нагору, з нього вилетів здоровий камінь і за мить вдарився у стіну поряд з воротами. Удар був такої сили, що усіх, хто був у цей час на мурі, підкинуло.

— Нічого собі! — пробурмотів Петько.

А у повітрі вже летів другий камінь, кинутий іншою метальною машиною. Штурм завирував.

* * *

Ратибор виїхав на узлісся й одразу примусив коня позадкувати. Ліворуч і праворуч, куди сягало око, метушились татари. «Он воно як… — розгубився він. — Не встиг!»

Ратибор дочекався сутінків і лише потому обережно виїхав з лісу. Кінь ворушив вухами і не бажав іти у темряву. Воїн погладив вірного друга по гриві:

— Нуж-бо, Милку, давай! Не лякайся… Давай…