Зоряна електричка

Кінь хропнув і зробив перший обережний крок уперед. Далеко попереду Ратибор розглядів слабий жовтий вогник багаття і скерував коня до нього. Не доїжджаючи метрів п’ятдесят, він спішився, накинув вуздечку на темний кущ і крадькома рушив уперед. Біля вогнища грілися троє татар. Двоє спали, а один підтримував вогонь. Гріючи руки над вогнищем, він із заплющеними очима наспівував щось тужливе та сумне. Татарин був вдягнений у шапку з овчини, кожушок та гостроносі чоботи. Ратибор витяг захалявний ніж і причаївся. Довго чекати не довелося. Татарин підвівся і зробив три кроки у темряву, щоб узяти дров для вогнища. У багряних відблисках метнулася темна блискавка.

Зранку десятник, прийшовши перевіряти охорону, знайшов три холодних трупи, один з котрих, базікало та веселун Узей, був роззутий і роздягнений.

Розділ 20. Політика в чистому вигляді

Наступною була планета, де стояв буй вісімсот двадцять два.

— Мені навіть думати не хочеться, що буде, якщо ми не знайдемо Маняму Корпураму, — Мозя похитав головою, — ти хоч уявляєш, як йому зараз? Один, невідомо де…

— Не скигли раніш, ніж треба! — припинив Мозіні балачки Флоквел, — краще давай до справи. Що там у довіднику?

Мозя тицьнув пальцем у клавіатуру комунікатора:

— Умовно-розумна, маса один і один, сила тяжіння приблизно така ж… Склад атмосфери придатний… Планета як планета. Не вказано лише, наскільки умовно-розумні її забруднили.

— Сподіваємося на краще! — підсумував розмову Флоквел, — ходімо, чи що?

На новій планеті було темно. Чорну безодню неба, всіяну зорями, зрідка пронизували прочерки метеоритів. Темряву ледь підсвічувала велика тьмяна куля, що висіла високо у небі.

— Невже не можна придумати щось яскравіше? — незадоволено пробурмотів Мозя.

Флоквел засміявся:

— Це ж не ліхтар, дурень! Це Небесне тіло! Яскравіше… Супутник планети Земля, зветься Місяцем, зрозумів? За розміром п’ятий з усіх природних супутників у цій Сонячній системі.

— Може, Маняму туди занесло? — припустив Мозя.

— Ні, — впевнено відповів Флоквел, — там немає атмосфери, отже, буй там не ставився. Буї — він ткнув пальцем у камінь і завмер, — агов, Мозю! Тут щось написано! Нумо, посвіти ліхтарем.

Мозя присвітив комунікатором і першим загорлав:

— Він тут! Ми його знайшли! Це його номер!

— Ну, нарешті! — Флоквел з полегшенням зітхнув, а Мозя вже набирав на комунікаторі номер:

— Зараз ми його знайдемо, і додому! Уф-ф…

— Зачекай, — Флоквел накрив комунікатор долонею.

— У чому справа? — здивувався Мозя.

— Треба не просто забрати Маняму, а грамотно здійснити маневр виводу голушкоїда з можливо складної ситуації. Звідки ти знаєш, де він і що зараз робить? На радощах усі настанови забув?

— Маєш рацію. Чекаємо до ранку… Але ж додому хочеться!

— А що поробиш? Маємо чекати.

Вони знову забралися у буй, там хоча б було не так прохолодно. Якось прилаштувались та задрімали. Першим прокинувся Мозя й визирнув назовні.

— Агов, Флоке! Давно вже день на вулиці! Давай з Манямою зв'язуватися!

Перш ніж вилізти з бую, уважно роззирнулися навкруги. Поблизу нікого не було. Флоквел увімкнув комунікатор та набрав номер Манями. Почекав трохи, а потім спробував ще раз.

— Ну що? — поцікавився Мозя.

— Тут немає зв’язку.

— Не може бути!

— Чому ні? Адже буй несправний, ти що, забув?

— На що ж вони чекають? Ну, я цьому Саткесу! Ну, я цьому майстру і усьому управлінню переміщень!.. — Мозя розлютився не на жарт. Якби Саткес попав би зараз йому під гарячу руку, то отримав би, мабуть, по повній!

— Заспокойся, Мозю Усе правильно. Зараз буй чіпати не можна! А якщо зміняться часові показники? Тоді знайти Маняму буде значно важче, а то й взагалі неможливо. Спробуй шукати хлопця, якщо він загубився у часі! Так що усе правильно! Буй почнуть ремонтувати лише тоді, коли ми його знайдемо, а зараз, певно, промінь просто закрили для пасажирів і чекають на наше повернення.

Мозя трохи заспокоївся, хоча час від часу блискав очима та стискав кулаки.

— І де ж його наразі шукати? — запитав він невдоволено.

— Ніде. Будемо чекати!

— Що, ось так сидіти та чекати?

— А що, є інші пропозиції?

Інших пропозицій не було. У кущах почувся шерех. Спецагенти вскочили, але заховатися не встигли. Прямо перед ними з кущів м’яко вистрибнув хтось невеликий та рудий.

— Абориген! — вигукнув від несподіванки Мозя.

— Представник місцевої фауни, — припустив Флоквел.

— Мяу! — промовив представник.

— От бачиш! — задоволено сказав Флоквел, коли комунікатор видав: «біологічний звук без смислового навантаження», — що й потрібно було довести.

Спецагенти перезирнулися.

— Ти вважаєш?

— Ось так і можна буде почекати. Краще вже на травичці, ніж у затісному буї, га?