Зоряна електричка

Петько разом із братом Іовом перебрався у Десятинну церкву. Разом із пестуном він точив свою невеличку шаблю, вправлявся у стрільбі з лука та у метанні списа. Монах час від часу кидав на хлопчика уважні погляди і сумно усміхався в бороду. А на другий день після переїзду пішов кудись у місто і приніс невеличкого розміру важку кольчугу та шолом із гострим шишаком.

— Ось, поміряй байдану.[82]

Петько натяг кольчугу. Вона була трохи великувата, але нічого… Важка тільки, та й шолом не з легких.

— Нічого, нічого, — брат Іов обійшов навколо хлопчика, — справжній гридень! Важка байдана?

Петько пересмикнув плечима:

— Та як є…

— Зате надійна. Та й шолом зайвим не буде. Бач, шишак який гарний! Будь-який меч ковзне і шкоди не завдасть. Добра байданка…

Петькові дуже кортіло запитати, звідки брат Іов її приніс, але він стримався. Монах прочитав у очах хлопця приховане питання, посміхнувся, пропустив крізь кулак свою густу бороду та й промовив:

— Моя це байдана. І шишак мій. Довгенько пролежали, але ж згодилися. Носи, Петре!

Кольчуга, незважаючи на свою вагу, рухів не сковувала, зате шолом був трохи завеликий. Довелося у шкіряному ремінці робити зайву дірку, аби той добре тримав, а шолом не злітав при рвучких рухах. Обідали, коли за невеличкими віконцями почувся глухий грізний шум. Отець Пилип прислухався й кивнув Петьку:

— Піди на двір, отроче, глянь, у чому справа?

Петько слухняно поклав на стіл велику тесану з липи ложку і піднявся, не забувши перехрестити лоба на суворий лик потемнілої від часу ікони з тьмяним вогником лампадки під нею. Зробив він це звично, не замислюючись, і тільки ступивши кілька кроків до дверей, зупинився, озирнувся на ікону і здивовано знизав плечима:

— Це ж треба… — пробурмотів він неголосно.

За огорожею церкви збуджено метушилися люди. З усіх боків лунало одне слово:

— Татари… Татари…

— Що татари? Де татари? — намагався він розпитати у стривожених людей.

— Там! З боку Либіді… З боку Печерського монастиря… Зі сторони Видубичів!

Петько кинувся назад у трапезну:

— Отче Пилип! Татари! На вулиці всі кричать, що татари прийшли! З усіх боків… І з Печер, і з Видубичів! І з Либіді… Татари прийшли!

Отець Пилип важко підвівся:

— Господь з нами, брати. Господь нас не залишить! До зброї!

Неспішно, без метушні монахи залишали трапезну, може, вперше за багато років покинувши обідній стіл неприбраним.

* * *

Ратибор, похитуючись у сідлі, їхав у першому шерезі княжої дружини. По лісових стежинах і засніжених луках вів князь свою дружину на захід. На ночівлю зупинялися у поодиноких селах, але найчастіше спали просто неба, нагрівши землю великими вогнищами. На третій день після вечері до князя Данила підійшов Ратибор.

— Дозволь, княже, слово мовити.

— Кажи, — Князь Данило сидів перед вогнищем на обрубку берези. Відблиски полум’я грали на його обличчі, відбиваючись в темних очах. Князь ще не зігрівся, тому закутався у теплу милоть,[83] трохи згорбився і мружився на яскравий вогонь.

— Князю Даниле, дозволь повернутися до Києва.

Князь здивовано звів брови:

— До Києва? Чи забув щось?

— Петра забрати хочу. Як син він мені став. Відаєш, княже, що із моєю родиною сталося? Дозволь, княже… Як поїхали, життя мені немиле. Кожну ніч отрок сниться, весь у крові, шаблями порубаний. Відпусти, княже, Богом прошу.

Князь Данило подивився у змучені тривогою Ратиборові очі. Мав бажання відповісти гридневі, аби не розводив рюми, та не зміг. Зазирнув вояк у саме княже серце. Чи сам князь не покинув Київ заради родини своєї? Покинув… А зараз їде в угри сватати доньку короля Бели за свого сина Льва заради чого? Заради народу свого чи сина? «Невчасне сватання? — роздумував князь. — Майбутнє покаже. Треба створювати проти татар союз, а з ким? Усіх побили кляті бесермени! Залишилися королі польський та угорський. З ними треба пробувати союз утворювати. А парубок Петро… Не простий, одначе, парубок! Є у ньому щось дивовижне. І та шкатулка чаклунська…»

Доки князь роздумував, Ратибор покірливо чекав на його рішення, а в очах у нього грали ті ж багряні полум’яні відблиски, що й на обличчі княжому. Зрозумів князь Данило, прочитав у бездонній, змученій тривогою глибині цих багряних від полум’я очей, що Ратибор все одно поїде. Покине табір без дозволу і поїде зі злом у серці. Хіба мало лиха у цьому світі? Нехай їде! Може, ця врятована невинна душа зарахується йому на Страшному суді? Адже багато гріхів на його стомленій душі! Ох, багато…

— Добре, Ратиборе, їдь! Дмитру Єйковичу передаси: парубка Петра велю до себе доправити, а сам нехай Київ боронить, скільки сили має!

Мабуть, зігрівся князь від багаття, скинув милоть і звівся на весь свій зріст:

— Не на живіт, але на смерть боронить. Татар вибивати треба, тоді дійти до Холму в них сил не вистачить.

— Все зрозумів, княже. Усе передам воєводі.

— От і добре. Їдь!

Не став Ратибор чекати на ранок, тут же осідлав коня і поїхав у зворотний бік. Туди, де зранку багряною кров’ю розтікатиметься схід сонця.

* * *