Зоряна електричка

І вони пішли на двір. Їм поталанило. Біля під їзду на інформаційний лавочці сидів Костик, один з трьох хлопців, котрих вони вибрали для перевірки. Костик був хвалько і брехун. Він постійно «якав», який він крутий, сильний, розумний та сміливий, а насправді був просто ніякий. Коли Льоха відібрав його у трійцю для перевірки, то зауважив:

— Знаєш, Манямо, він завжди хоче виділитися, а чим — немає. Я думаю, він підсів на гру саме через це. Гра на автоматах не потребує ані сили, ані розуму, ані сміливості. А якщо виграв, то можна набрехати три мішки гречаної вовни, як він ці гроші здобув. Чи сказати, який я везунчик. Все одно виходить, що крутий!

Похнюплений Костик сумно дивився собі під ноги.

— Костику, ти чого такий смутний? — почав розмову Льоха.

— А тобі що до того?

— Та так… Нічого… Ми ось з Мишанею зібралися…

До речі, познайомся, це Мишко, мій двоюрідний брат. Приїхав до нас на кілька днів. Здалеку…

— Ну, то й що? — знизав плечима Костик.

— Та нічого… Ми тут того… Збираємося куди-небудь завіятися. Може, щось порадиш?

— А що я вам пораджу? Був поряд салон ігрових автоматів, та й той спалили, відморозки! А більш я нікуди не ходжу, а ви хоч у зоопарк топайте, мені по барабану.

— А влітку де був? Щось я тебе не бачив, — й далі чіплявся Льоха. — До дідуся їздив? А там, мабуть, риболовля, гриби?..

— Та мій дід за три зупинки мешкає. Який там ліс? Яка риболовля? Йому під вісімдесят! Скільки разів просив його: діду, дай я за кермо сяду? З’їздимо кудись… А той вперся: малий ще! Цілий день сидить, наче пеньок, біля телевізора з ковдрою на ногах. Він і ходить ледь-ледь… Хвороба якась до нього причепилася. Так за все літо нікуди і не поїхали. А вже запросто кермую! Я на риболовлю… А того року ось такенну щуку…

Льоха скривився. Почалося звичайне Костикове «якання».

— Ладно, Мишко, гайда…

— Я ще не все розповів…

— Вибач, Коська, часу немає!

Друзі підвелися з лавочки й подалися до сусіднього подвір’я. У цьому дворі мешкав Вадим, якого також мали перевірити. Маняма з Льохою посиділи на лавочці, походили, знову посиділи… Вадим не з’являвся.

— Як тобі Коська? — запитав Маняма.

— Важко сказати, — відповів Льоха. — Дід хворий на ноги, це треба врахувати, але інформації замало.

— А що тут робитимемо? — знову запитав Маняма. — Так же можна просидіти до ранку!

— Маєш рацію, — погодився Льоха. — Але і просто так до Вадьки не завалишся. Ми з ним не друзі, а так… Просто знайомі. От заявимося, і що скажемо? Привіт? А він нам: з якого дива?

— Тут я тобі не помічник, ти сам думай, як підійти до цього Вадима…

У цей самий час у двір в’їхало таксі. Чорний «Опель» підрулив до під’їзду, який цікавив доморощених сищиків. Тут же з вікна четвертого поверху визирнув чоловік:

— Тату! Почекай, я зараз Вадима до тебе відправлю.

— Манямо, мабуть, це саме той дід, який нас цікавить. Нумо, посунемо ближче.

Коли вони наблизилися до таксі, з під’їзду вискочив й сам Вадим.

— Діду! Привіт! Зачекай, я зараз допоможу! Льохо, здоров! — на бігу поздоровкався Вадим, відкрив дверцята машини і почав витаскувати діда з салону. Той посміхався онуку, а потім незграбно зачепився ногою за поріг машини і зморщився.

— Ти чого, дідусю?

— Хвороба аристократів, онучок. Подагра, хай їй грець! — І пішов, накульгуючи, до під’їзду. Правицю він з кишені не витягав. Вадим підтримував діда з лівого боку, відчинив перед ним двері до під'їзду і на останок помахав Льосі рукою:

— Бувай!

Двері ляснули, онук та дід зникли у темряві під’їзду. Маняма із сумнівом похитав головою:

— З такою ногою наважитися на підпал салону?

— Далі буде видно, Манямо. Ноги тут не головне… — задумливо відповів Льоха. — Можна сказати, зовсім не головне.

— Це ти про що? — запитав Маняма.

— Ходімо, ще раз салон оглянемо.

— Ходімо, — погодився прибулець.

Салон ще ніхто не чіпав. Тут усе залишилося так, як було одразу після пожежі. Всередину Льоха навіть не заходив, уважно оглянув салон зовні. Легка споруда була побудована впритул до бетонного паркану. Одна коротка сторона була глуха, без вікон, на іншій — одне вікно. На довгій стороні — двері та три вікна, забрані металевими ґратами. Льоха підійшов ближче та уважно оглянув залишки розплавленого пластмасового вікна, розташованого на короткій боковій стіні.

— Ага… Ясно… Тут була кватирка. І ґрати до самого верху не доходили. Дуже цікаво! Просто супер!

— Що супер? — не зрозумів Маняма, — ти про що?

— Тихо, Манямо, тихо… — Льоха посварився на свого незвичайного друга пальцем. — Не злякай думку. Дуже хочеться глянути на предка нашого Максима.

Максимом кликали третього підозрюваного. Льоха сам кілька разів бачив, як той виходив з салону ігрових автоматів.

— Я знаю, де Макса шукати. Найближчий салон автоматів біля ринку, за дві зупинки. Готовий закластися на що завгодно: в останні дні канікул він тусується з такими ж бельбасами саме там. Продується до вітру у кишенях і йде на ринок. Комусь щось допоможе, заробить пару копійок і знов у салон. Так що ходімо туди.

До ринку вони доїхали на маршрутці. Салон зазивно виблискував різнобарвними вогниками неподалік від зупинки.