Зоряна електричка

— Не шкодують грошви на рекламу! От хто вже мені не подобається! Й сам би попалив! — сказав Льоха.

Обидва зазирнули всередину салону. Охоронець кинув на них побіжний погляд, але навіть і не думав спиняти, хоча з першого погляду було зрозуміло, що обидва клієнта неповнолітні. Льоха одразу побачив Макса. Той азартно тицяв пальцями у кнопки й раз у раз кидав у ненажерливу шпарину монету за монетою. Автомат грав простеньку мелодію, миготів кольоровими вогниками й жер монети, наче голодний собака сосиски.

— Агов, Максе! — Льоха вдарив гравця по плечу.

Мабуть, у Льохи була щаслива рука, тому що вслід за ударом у лотку автомата задзеленчали монети.

— Bay! — загорлав Макс, — просто клас!

Він вигріб з десятка два монет та продовжив гру.

— Максе, ти чуєш мене?

— А… Це ти, Льохо? Чого тобі?

— Максе, це правда, що твій дід їздить на старій машині?

— Правда. Тільки не на старій, а на колекційній.

— І в чому різниця?

— У колекційній машини усі запчастини оригінальні, справдешні. Дід їздить на «Побєді», їй більш як п’ятдесят років, а в неї все справдешнє, зрозумів? Є! — і він знов вигріб з лотка десяток монет, — чуваки, ви як пришли, мені пруха поперла! Постійте ще трохи…

— А де його можна знайти?

Макс, захоплений грою, навіть не поцікавився, нащо Льосі знадобився його рідний дідусь:

— Вулиця Каштанова, тридцять п’ять, квартира вісім. Постійте трохи, може, я ще виграю?

Льоха вже зібрався йти, коли Маняма смикнув його за рукав:

— Слухай-но, це і є ті самі автомати?

— Ага, а що?

— Який примітив! Просто жах, як можна на це вестися?

Маняма непомітно витяг комунікатор, натиснув кілька кнопок, і знову сунув у кишеню.

— Йдемо, чи що? — нетерпляче покликав його Льоха.

— Йдемо, йдемо… — відгукнувся Маняма й пішов по салону, не виймаючи руки з кишені. Не встигли зачинитися за ними двері, як з усіх автоматів у лотки посипалися гроші. Від неочікуваного голосного дзвону монет присів охоронець, чергова схопилася за голову, а Макс радісно загорлав:

— Є! Спітнілий Джек!

— Зачиняй салон! — луною відгукнулася чергова охоронцю й кинулася дзвонити господарю про неймовірний випадок: на всіх автоматах одночасно, навіть на тих, на яких ніхто не грав, раптом випав «Джек пот»!

* * *

Три доби били татари страшними метальними машинами у міцні кам’яні мури й Лядські ворота. Усі три доби київська дружина не сходила з широких стін і спостерігала, чи не збираються нехристи на приступ? Не один раз при найменшому підозрілому шумі спітнілі навіть у грудневій стужі долоні вихоплювали з піхов мечі, хапали тугі луки та важкі списи. У дружину пішли усі: мужі, які слугували князю на високих посадах, повара та конюхи, тіуни[87] і ключники, які досі лише гладшали на княжому дворі. Вільні люди: ремісники, купці, ясна річ, дружинники, які залишилися у місті, смерди[88] і навіть закупи.[89] Весь Київ у ті дні був на мурах чи працював на тих, хто там стояв. Готували їжу, рубали дрова для котлів з водою та смолою. Зброярі продовжували виробляти зброю: стріли та списи, шаблі та луки. Усі працювали на оборону міста. Працювали й чекали: що ж буде далі? І ось дочекалися! Наприкінці третьої доби Лядські ворота затріщали та мало не впали після чергового влучення каменя. Голосний стогін пронісся над стінами, татари ж радісно закричали. Стало зрозуміло, що сьогодні чи завтра треба чекати нападу.

Захисники часу не гаяли. За пошкодженими воротами вкопали в землю частокіл. Кожну колоду загострили наче спис, а увесь частокіл нахилили у бік ворога. На стінці додали запасів каміння та дров для котлів з водою та смолою. Під котлами постійно горіли вогнища. Розібрали кілька будівель і важенні колоди також затаскали на стіни. На стіну біля Лядських воріт поставили найкращих лучників з великим запасом стріл. Кияни готувалися битися до останнього.

— Ах, князю, князю… Важке випробування ти мені приготував… — шепотів воєвода Дмитро, — де ж ти? Невже не прийдеш на допомогу? А ти ж роту[90] давав! Обіцяв, що повернешся з допомогою… Самим, мабуть, доведеться смертушку приймати…

— Воєводо! З боку Подолу татари на мури поперли!

— Як це з Поділу?

Ворота з боку Подолу були невеличкі, але міцні, а головне, цілі. Нащо ж починати звідти? Воєвода був у розпачі. Відволікаючий удар? Розтрощили Лядські ворота, а штурмують з Подолу? Дурість? Але татари не дурні! Он скільки міст на списа взяша! Може, у лісі приготувалися до нападу татарські загони? Хто його зна… Прелагатая непомітно відправити не вийде. Вірніше, відправити, може, й вийде, а як його назад, у місто, прийняти? Місто обкладено щільно, наче зграя неситих вовків нишпорить навкруги, не вдихнути, не видохнути! Звідки вдарять — невідомо. Але ж не дарма у Лядські ворота стільки днів метальними машинами довбали!