Зоряна електричка

Воєвода побіг через усе місто. З боку Подолу, по високих дніпровських кручах, татари погнали на штурм підневільні війська. Тут були й русичі, й половці, й печеніги, словом, усі, кого татари примусили воювати, узявши в заручники цілі міста та країни. По довгих драбинах люди дерлися на прямовисні мури. Зверху на них лили розтоплену смолу та окріп, кидали каміння. Без промаху били з луків та метали списи.

Брат пішов на брата, слов’янин на слов'янина. Нащо? Чому? Тому, мабуть, що довго та настирливо ворогували князі. Тому, що кожний з них волів мати більше, ніж мав. От і перебили їх татари одного по одному.

Штурм тривав. Усі дніпровські схили, підступи до мурів і самі мури були залиті кров'ю та встелені покаліченими тілами. Хтось лежав тихо — відмучився, хтось стогнав, хтось кричав від нестерпного болю, але татари знов і знов гнали підневільних воїв на приступ. Воєвода Дмитро як не хотів, але все ж мусив наказати зняти частину людей з Лядських воріт. Він розумів, що головний штурм буде не з боку Подолу, але татари напирали дуже сильно. Вже був скинутий весь запас каменів, вилита уся смола і окріп, а доки закипить нова, а поки натягають нових каменюк! А нападники тиснуть і тиснуть! Осипають захисників хмарами стріл з великих страшних луків. І кров… Кров…[91]

Петько разом з братом Іовом стояли на стіні біля Лядських воріт. Метальні машини довбали мури та ворота, ось-ось вони впадуть зовсім, і відкриється шлях клятому ворогу! Усі були напоготові. Хтось молився, сподіваючись на диво, але більшість міцно стискувала в долонях зброю.

Цілий день татари билися біля Подільських воріт, і тільки надвечір, коли воєвода Дмитро був вже готовий повірити в їх дурість і намір брати Київ саме з боку Подолу, коли всі втомилися чекати і трохи розслабилися, вони вдарили у Лядські ворота. Удар був жахливий. З лісу, мовчки і стрімко, вибіг великій загін. За мить татари повалили ворота та увірвалися у місто. Ні частокіл, ні дружинники, які билися відчайдушно, затримати їх не змогли.

Петько не відставав від брата Іова. Він навіть кілька разів вистрелив з лука по наступаючих татарах. Поцілив чи ні — не бачив. Татари наблизилися, і він вихопив з піхов шаблю.

— Спину! Спину мені захищай! — волав брат Іов.

Петько став за ним, готовий ліпше вмерти, аніж допустити когось до спини друга і наставника. Довго чекати не довелось, за мить, наче з-під землі, вискочив татарин. Чи був він таким же пацаном, як і Петько, чи просто коротун — невідомо, але вищав і смердів точнісінько як дорослий, а смерділо від усіх татар, бо вони, мабуть, роками не милися. Петька, який був навчений батьками щоранку чистити зуби і приймати душ ледь не кожного дня, а тут, у стародавньому Києві, щонеділі ходив у лазню, цей сморід розлютив більше, ніж сам наступ татар. І тому у відповідь на виск ворога, який розмахував шаблею, він і собі загорлав, надриваючи голосові в’язки:

— Ах ти, пес смердючий! — і скільки було сил, вдарив татарина шаблею зверху.

Шаблі Петька та татарина зіткнулись у повітрі і викресали іскри. Що у відповідь провищав татарин, Петько не зрозумів, але удар його шаблею відбити не зміг. Шабля ковзнула по гостроверхому шишаку та вдарила у погон, нашитий на байдані.　

— Ось нащо погони, — блискавкою майнула голові думка, і він знову махнув шаблею, але та й цього разу наштовхнулася на татарську. У відповідь той ще раз грохнув по Петьковому шолому.

— Ах, ти!!! — задихнувся від люті Петько, — ах ти ж! Та я тебе!.. — і несподівано навіть для себе з усіх сил буцнув супротивника гостроверхим шоломом у живіт. Той такого не очікував і позадкував.

— А-а-а-а! — несамовито горлав Петько, захоплений азартом поєдинку, відкинув шаблю, схопив супротивника за руку і кинув через себе прийомом, якому навчив його брат Іов.

Татарин гепнувся на спину. Поки той ще не оговтався від кидка, Петько тут же стрибнув йому на груді.

— Дістав, падлюко?! Ось тобі, маєш! — і почав щосили гамселити кулаками де попаде. — Ось тобі! Нащо сюди припхався? Аще тобі у степах своїх не сиділося, відморозок смердючий! Іго татаро-монголське! Постривай! Наштапує вам Дмитро Донський!

Татарин нарешті оговтався, скинув Петька на землю та підняв шаблю.

* * *

Ратибор, у смердючих шкіряних штанях і кожушаній куртці, у низько насунутій шапці з лисячого міху біг у гущі натовпу, що увірвався до міста. Душа його в тривозі за Петька рвалася уперед, але розум стримував.

— Ще не вистачало загинути від своїх же! Свисне стріла — і нема Ратибора!

Біжучи, він щось нерозбірливо горлав, розмахуючи шаблею, а сам намагався пробитися кудись до бокової вулички і непомітно відокремитися від нападників. У лівій руці він тримав захалявний ніж, котрим непомітно вирядив до праотців вже кількох бесерменів, вразивши кого в бік, кого у живіт, а затоптував їх на смерть натовп, який мчав, не розбираючи дороги.