Зворотня сторона Демонології

- Ну це, ситуація знайома. Як же, принцип Подвійного Стандарту. Нерівно розподілені суспільні табу. А людина ж, понабирає собі всякого морального матюччя і носиться з усіма цими настановами, як дурень з писаною торбою. І головне - куди б вона не пішла, що б не робила, та торба нечутно ховається за плечем. Он, як, великий парадигматик концепту “природної людини”, як його… чи Том Крузо, чи Рабін Карузо, навіть за відсутності критичної суспільної оцінки поводився як джентльмен - знімав капелюха в присутності дам і не шукав собі альтернативного застосування за їх відсутності. Ну, це якщо я правильно розумію дух справжньої чоловічої дружби.

- Клопоту з цим стандартом… Теж, певно, з досвіду помітила?

- Е-егм… - Нарешті, вдалося! Почервоніти, я маю на увазі.

- Проблеми? - він, єхидно посміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, - Чим можем, допоможем. Але тільки не кажи, що тобі конче треба покрасуватися у вінку з квітів апельсина на власному весіллі. Це не до мене.

- Ну, знаєш… Весіллі. І гадки такої не мала, це було б уже якось…

- Неприродно?

Він зітхнув, взяв мою руку до своїх і піймав мій погляд. Та якось це було дивно. Кілька секунд я не могла зрозуміти, що таке, зате потім мені довелося затримати подих, щоб не утнути нічого такого непристойного. Якщо хтось має сумнів стосовно доцільності застосування фізики у сексології, то ось що я скажу. Тут мало місце застосування винаходу якогось божевільного фізика давності, важіль, називається. Цей гіпотетичний загадковий предмет починався десь в очах Гаела, мав точку опори в наших руках і цілком був здатен перевернути світ, який я переважно тримаю десь там, всередині, далі від світла і чужих людей. Відчуття словами не передати, та зрештою я не витримала і нервово хихотнула. Теж, свого роду, певно, перевірка на міцність.

- Ти казав, проблеми з жінками? Так тепер я точно знаю, брехав, вражий сину!

- Ну, все нормально, - він нарешті дав спокій моїм рукам і відвів погляд.

- Чого було вдаватися до таких методів? Ти ж не на роботі, треба час від часу давати собі відпочинок.

- Та що, улюблена справа не втомлює. Хочеш іще бамбукового салату?

…ХIІ…

…Дзень, торох, бум, бах-бах! Здравія бажаю, хаззяйко! Бум-бурум, торох!

Що це таке, чорт забирай! Я натягнула на вуха подушку, потім ще одну. Це не допомогло. Із страшним утробним риком я підхопилася з ліжка і запустила чимось важким в стіну. Здається то був мій улюблений стілець, і тепер в стіні буде велика дірка. Та мене то не обходить, я хочу спати, просто, повірте, спати найвідвертішим чином. Зважаючи на те, коли я повернулася зі своєї романтичної зустрічі, ну, це просто жорстоко зчиняти такий галас, неначе небо падає нам на голови, так що треба лягати в окопи і натягати каски.

Та здається, на тому військову кампанію не було завершено. До мене час від часу долітав якийсь шум і уривки команд типу “розквартирувати командний склад”, “виступаємо єдиним фронтом”, “боєприпаси на стіл”. Я знала, звичайно, що Мадам Мадлен любить урізноманітнювати свій досвід і здатна на подвиг, але обслужити армію… Хай навіть “армію коханців”, як у нас часом називають команду підтримки кандидатів до міської ради.

Менш за все мені хотілося занурюватися у проблеми Мадам Мадлен. Хай вже сама розбирається з абстрактною загрозою військової навали. А більш за все мені хотілося зануритися у блакитні світанкові сни. Та куди там! В якому, все таки жорстокому світі ми живемо!

Зла, як сто тисяч демонів пекла під холодним душем, я одяглася і почвалала вниз сходами до вітальні. Там я стала в дверях, руки в боки, і оглянула похмурим оком наявну компанію: Мадам Мадлен у бойовому спорядженні, розмальована, що твоя фреска, - один екз, пан Бішоп, на мій жах занадто вже бадьорий (я від народження з відразою і нетерпінням ставилася до ближніх своїх, яким чомусь краще, ніж мені, рідній) - теж 1екз. Далі… Зовсім юні парубки, бліді, худі, закомплексовані, - 3 екз і. один - ну, ознака в ознаку, батяня Чорномор, червонопикий, широкочеревий і наглий. Одягнені як цивільні, що, правда, зовсім не приховувало їхню ганебну суть.

- Медді, це що ж таке? - подала я нарешті свій невиспаний скрипучий голос,- Буває, що мотелі перетворюються на борделі, чула. Але щоб бордель - на казарму… Яке падіння моралі!

- А, Делі, - відгукнулася Медді, - доброго вечора. Полковнику, знайомтесь, моя названа сестра Аделін.

- Полковник Ап-Перкот. Ійоган Ап-Перкот.

Я, ставши струнко, клацнула капцями і відсалютувала. Вражений моєю нахабністю, полковник розчулено клацнув зубами.

- А чому “доброго вечора”?

- Бо вже по п’ятій, моя мила.

Настала моя черга ошелешено завмерти. Медді продовжувала:

- Полковник у нас інкогніто. Він зі своїми ад'ютантами направляється до Вічного Міста. Там здається, якісь проблеми.

- Угу, - проказала я, сідаючи до столу.

- Вбито Великого Банкіра, - пояснив Ап-Перкот, - король у розпачі. Він то кидається голови рубати, то с-сідає і плаче, як мала дитина, уггм, так.

- Яке горе, - поспівчувала я і солодко позіхнула.