Читаем 1794 полностью

Дивне створіння підійшло до Еріка й підняло його в повітря, як дитину. Химерне відчуття: перед очима все кружляє, на мить здалося, що він летить, як ті іскри від пожежі — високо-високо в небо. А потім Ерік відчув воду, холодну й мокру. Здивувався: чоловік занурив його голову ще глибше у воду. Спершу було неприємно. Але зовсім недовго. Під водою тиша, спокій і свіжість. Непогано. От тільки коли тілу знадобилося повітря, воно саме по собі почало впиратися — але що воно могло ­вдіяти проти залізної руки, яка тримала Еріка під водою? Світла в долині ще достатньо, і Ерік бачить крізь воду спотворене гримасою обличчя велетня. Зрештою він не витримує і вдихає під водою. Відчуття інші, не такі, як вдихаєш повітря, але коли рідина заповнює легені, йому стає добре, а обличчя над водою змінюється. Це вона! Прекрасна, як весняне сонце над вранішніми лугами. Схиляється до нього, і він усміхається, бо знає, що зараз станеться. Більше не треба хвилюватися, що губи нічого не відчувають. Зараз буде поцілунок, якого він заслужив.

30.

Музика все гучніша, пальці музикантів дедалі швидше літають над інструментами, і якоїсь миті Сетон більше не може стежити за мелодією. Першу партію виконує юна дівчина, свіжа й прекрасна, з чистими рисами обличчя і тонким носом. Ретельно зачесала волосся назад, щоб не падало на струни й не заважало грати. Поринула в мелодію, музика оволоділа її тілом, вона тихенько вигойдується в такт, ніби танцює на місці. Напівзаплющеними очима з-під довгих вій стежить за нотами. Тюко відчуває, ніби присутній під час якогось особливо чуттєвого, інтимного дійства. Зараз вона тут ніби сама, ніби зала порожня і, крім неї, нікого немає. Але музика знову переповнює його, і він заплющує очі. Голоси інструментів зливаються в одне ціле, уже неможливо зрозуміти, де який інструмент. З заплющеними очима Сетон хитається услід за мелодією.

Хтось різко поторсав його за плече. Чари розсіялися. Сердито й різко повернувся. Позад нього опустився на коліно Жаррік. Він ніяк не узгоджується з цим місцем, ніби потрапив сюди з іншого світу. Обличчя все в синцях і ранах. Лакеї в лівреях не змогли зупинити його, але зараз нерішуче зупинилися біля задніх стільців, побачивши, що то людина Сетона. Жаррік на вухо розповів свою новину, на нього зашикали присутні, й віолончелістка збилася з ритму. Сетон відчув, що його скував крижаний холод. Перед очима потемніло. Він підскочив так різко, що перекинув стілець на коліна жінці, яка сиділа за ним. Схопився за плече Жарріка, щоб не втратити рівновагу. Він геть розгублений.

Ворогів у нього більше, ніж можна полічити. Досі вони мусили остерігатися і вдавати, що поважають його, але як тільки стане відомо — накинуться зусібіч. Тепер усьому кінець. І неважливо, нещасний це випадок чи хтось зробив навмисно. Залишається лише тікати. Вони з Жарріком пробираються до виходу. Усі показують пальцями й перешіптуються — бачать, що сталося дещо погане, й не можуть приховати зловтіхи.

Вийшли надвір і під зоряним склепінням поспішили шукати сховок у лабіринті міських вулиць. З кожної дзвіниці над містом лунає набат, роздираючи ніч і ві­щую­чи небезпеку.

31.

Він усміхається! Він, палій! Та ще й склав губи для поцілунку під водою, доживаючи останні секунди життя. Такої люті Кардель досі ще не відчував. Злісно засичав, опустив у воду свою дерев’яну руку й щосили вдарив ті усміхнені губи. А потім наліг усією своєю вагою. Під водою розквітла темно-червона квітка. На дно впали білі уламки, а він все тиснув, ще сильніше, ще, аж поки обрубок руки під протезом запалав від болю, а під руками більше не відчувалося ніякого опору. Наперекір будь-якій логіці Кардель досі чує крик убивці — безсловесне ревіння болю і розпачу. Крик не стихає, навіть коли Мікель розуміє, що це він кричить.

32.

Еміль Вінґе стоїть біля пожарища так близько, як дозволяє жар. Поодинокі язики полум’я підносяться там чи там. Лише залишки балок, які недавно тримали на собі всю будівлю, ще опираються вогню. Еміль намагається згадати, чи казав Тюко, скільки дітей живе у сиротинці. Скільки життів загублено марно?

Сто? Більше? Попіл через них важкий і липкий.

Несподівано помітив, що він не сам. Молода жінка опустилася на коліна неподалік. Сльози стікають по брудних щоках. Чомусь вона здалася йому знайомою. На її обличчі такий біль, що йому стало соромно за свої переживання. Намагається згадати, хто ж вона, і раптом розуміє. Напевно, це та дівчина, про яку казав Кардель, яку він довго безуспішно шукав. Її лице він описав так, як може описати тільки той, хто любить. А впізнавши її, розуміє й інше. Чому Кардель його прогнав, хто знайшов місця в цьому притулку для її дітей. Безпомічно мотнув головою і знову подивився на пожарище.

Обвуглене дерево тріскотить і світиться темно-червоним. Такого ж кольору і його простягнуті вперед руки.

— Ох, Гедвіґ… Якби не ми, нічого цього не сталося б. Чи зможемо ми коли-небудь спокутувати цю провину?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив